Ось що з батьками роблять “мудрі поради” про виховання дітей
Для дітей

Ось що з батьками роблять “мудрі поради” про виховання дітей

Наша єдина весільна фотографія, де ми з його батьком стоїмо в РАГСі біля облетілого фікуса, лежить у сина в портмоне в одному відділенні із запасним презервативом. «Дивись, – каже – мам, як ви з кишені смішно виглядаєте, і як би натякаєте: Оберігайся, синку!» Застібає куртку і йде. А я стою перед дверима і думаю: що це було? Уже неприпустиме панібратство або довірчі стосунки?

Я часто стою і думаю... і тііільки хочу дати синові по мізках, як згадую поради фахівців. А там все так страхітливо. Зараз всюди пішла тема, мовляв, у стосунках з дітьми головне – безумовна любов. «Не треба нічого робити особливого – досить дітей ПРОСТО ЛЮБИТИ». І, звичайно ж, «Приймати такими, якими вони є». І їх дорослішання і їх швидкий виліт з гнізда відразу мати на увазі – прямо з памперсів. Ще стежити за тим, щоб не нав’язувати свою волю, не транслювати свої очікування, не повчати і не тиснути – адже «їм і так важко».

А нам?

Або ось ще: «Якщо ви хочете дізнатися, як допомогти своїм дітям, – відчепіться від них!» (Джордж Карлін)

Я читаю книги і статті про психологію дітей, дитинство, стосунки… Батьки у всіх цих статтях – це такі болячки на тілі вільної особистості дитини. І ще перешкоди її розвитку — плутаються під ногами, роблять недоречні зауваження і нагороджують комплексами.

Відкриваєш поради по спілкуванню, а там суцільно «не лізьте до дитини з розмовами, поки вона сама вас не запитає», «не робіть зауважень», «не контролюйте! Довіра ключ до вашого майбутнього добробуту».

І описуються кошмарні наслідки батьківських помилок. Плюс спогади зірок, цитати з біографій та історії з життя, де батьки безсоромно скалічили, знівечили, споганили дитинство і продовжують псувати дорослість… Повний капець.

Всі ці поради вбили мою впевненість, мою віру в інтуїцію, збили з пантелику… Читаєш-читаєш і починаєш думати, що оптимальний варіант – взагалі не потрапляти дітям на очі. Сховатися, щоб не нашкодити. Не зірватися, не спроектувати свої страхи, не ляпнути нетактовність, не завдати психотравму. Адже воно так все позначається на їх майбутньому…

З іншого боку, кажуть психологи, якщо батько тільки годує, одягає-взуває і підтирати соплі – це не виховання і вже тим більше не спілкування, а тупо «тільки догляд». Я так зрозуміла — тільки доглядом займаються найвідсталіші – в емоційному, а, можливо, і в розумовому плані батьки.

І ніяк не можу придумати, як залишити дітей у спокої, щоб вже точно не травмувати. І як розмовляти на абстрактні теми, щоб з мого боку це не було «лише доглядом». Як виражати свої емоції, щоб діти знали, що вони в мене в принципі є, але в той же час, щоб потім не хотілося взяти свої слова (і крики) назад. Як не транслювати, не нав’язувати, не контролювати, не боятися. Саме тому що я їх люблю – я не знаю. Люблю ПРОСТО і БЕЗУМОВНО.

І ось переживаєш, трясешься, говориш не ті слова, а 15-річна дитина у відповідь різко зауважує: «Ти ведеш себе не по-дорослому!». А я не знаю, як це – правильно, по-дорослому, без нанесення збитку. І поруч немає тих, хто точно знає і впевнений, а є тільки ці дурні книжки, статті та останні дослідження англійських вчених. А вони показують весь час різне!

І це у багатьох так. Тати втекли, а якщо і ні, то так само не знають, як не нашкодити (або самостверджуються і шкодять, анітрохи не боячись покалічити). Розгубленість панує в рядах батьків, у них безліч питань, на які всі відповідають по-різному. По-новому, по-старому, традиційно, несподівано. І як знати, на що спиратися, якщо немає під рукою гіллястих сімейних традицій, зразка поведінки, немає старших чоловіків, дідусів-бабусь, великої родини, великого будинку… А є тільки ти і твій хлопчик. І вразливість – твоя і його. І треба нагадувати собі, що ти — доросла, ти його Мама. І це твої уявлення про добро і зло він вбере, і твої слова коли-небудь стануть його «внутрішнім голосом».

Я думала, що виховання відбувається природно. Що діти – це виклад власного життя на чистовик. Що можна читати їм хороші книжки, цілувати в маківки і попки, надихати на вчинки власним прикладом і заразливо сміятися.

Мовчати про нехороше, ховати негарне, не вносити в будинок не корисне, а складне роз’яснювати – мудро і своїми словами. Тобто, з одного боку вкладати, з іншого – захищати. І вийде людина, — нова, чиста, шовковиста, твоя власна.

А виявилося, що нічого вони не чують з цього – читай, чисть зуби, одягни капці. Зате народжується з цілим набором вже готових схильностей, уподобань, антипатій, талантів, кривлянь, зі страхом води або висоти, здібностям до мов і тягою до жіночої статі.

І десь глибоко всередині дитини вже записано і ваше розлучення, і розлучення бабусі з дідусем, і може навіть загибель прадідуся в катівнях ЧК. Та не хоче вона книжки читати і все, що ти вважаєш добрим, – не хоче. І ти нічого не можеш з цим зробити. Вона хоче дивитися огляди ігор на youtube, стежити за видеоблогами, які ведуть 18-річні мільйонери. А сорочку, яка тобі подобається, не вдягне ні за які пряники. Зате весь час буде їсти чіпси, гумовий мармелад, жуйки, пити колу – коротше, все з добавками, мало не отруйними. Мовчати? Втирати про здорове харчування? Показувати власним прикладом? Показую. З’їдає моє здорове, виходить і купує все інше…

Як його захистити, якщо весь зовнішній світ заповнений рекламою харчових добавок – яскравою, красивою, з зірками футболу. А ще це, моє улюблене – «Обмежуйте його перебування в мережі». Так у них в школі вай-фай! Колізії – «Батьки і діти» відпочивають. «Треба просто любити». Чудово.

Думаю, гаразд, відпускаю ситуацію, довіряю і не буду однією з цих матусь у яких синочки. «Синочку мій! Ти з’їв бутерброд? А шкарпетки одягеув?» Вирішила не класти всю себе на вівтар служіння дітям, щоб вони потім не говорили, що мати «ростила нас щосили, так як особисте життя у неї не склалася». Окей. У мене багато справ, стосунків, інтересів та інших завдань крім турботи про дітей. І дорослішання сина я намагаюся прийняти. Я над цим працюю і розумію, що прийняти його неможливо. Але можна зробити вигляд, що приймаєш. Мабуть, хороші мами роблять вигляд талановито, погані кажуть: «чому я повинна?» і дають запотиличник. Я поки посередині.

Ну не можу я талановито відреагувати на його схвальне: «у Маші попа як горіх. Так же?». (Варіанти реакції: 1.«І то правда»; 2.«Жіноче тіло – це храм, і порівняння з горіхом мені не подобається»; 3. Просто любити) І не можу талановито промовчати, коли знаходжу сигарети (ні, не спеціально лажу по кишенях, просто натикаюся). Я спочатку кричу: Як? Ти куриш? Як ти можеш? Потім згадую, що треба говорити про свої почуття, а не про його моральні якості, плутаюся, не можу сформулювати «я-висловлювання» (за Гіппенрейтером) і в результаті закінчую чимось середнім: «Ти хоч розумієш, як нерозумно я себе почуваю?» І це риторичне питання, тому що ясно, що не розуміє.

Або от він узяв і несподівано напився. Може, тільки для мене несподівано. Причому на дні народження мого друга, а його старшого товариша. Чоловіки в компанії сміялись над моєю розгубленістю, просили навіть не лаятися і нервувати, дуже смішно згадували, як хто перший раз пив, п’янів і попадався батькам. Всім було дуже весело. На наступний день дзвонили навздогін і запитували: «Ти ж не намагалася його виховувати, коли він прокинувся?» «Дай йому подорослішати!», «Йому потрібний нормальний чоловічий струс!» Вони були на його боці. І припускали, що я представляю ворожий жіночий табір.

Ну я промовчала. А то одне невірне слово, і ось ти вжегоре-мати.

А потім він повернувся з новорічних гастролей і прямо з порога побіг дивитися, які подарунки Дід Мороз, або хто поклав йому під ялинку. Ну натурально! Прямо з вокзалу, прямо в черевиках. А Дід Мороз нічого не поклав, бо він же думав, що хлопчик виріс і більше зацікавлений в готівці, ніж у перев’язаній стрічечкою коробочці під ялинкою. Я переоцінила його дорослість.

А ще було так. Вийшла з душу, ніч, всі сплять, тиша, дісталася до ліжка, – і тііііільки зібралася впасти, як – раз, і знизу хтось хапає мене за ногу! Серце в п’яту, а це не хтось, а дорослий син, який в цілому задоволений операцією, але вилазячи з-під ліжка, висловлює і нарікання: «Чому ти так довго з ванни не йшла? Я тут годину лежав, мало не заснув». Щоб схопити мене за ногу. А я взагалі думала, ми з ним в даний момент не розмовляємо – не пам’ятаю за що, здається через сидіння «в телефоні» за обіднім столом.

Природно, потім півночі не спала від переляку і всяких думок. Як же так примудритися – і відпускати, визнавати його дорослість, підтримувати чололовіка всередині нього, дозволити наробити помилок, набити свої шишки і тут же класти подарунки під ялинку, пам’ятаючи, що він дитина? Як розмовляти – щоб не читати нотацій і не впадати в панібратство, не палити з ним на сходах… І як не робити зауваження в грубій саркастичній формі, а розмовляти впевнено, спокійно, авторитетно і повторювати все тільки один раз» (за Лабковским).

А ще краще так «вміти поставити себе», щоб «я тільки гляну» – а всі вже знають, що десь облажались, і біжать виправляти. І як ніколи не питати про уроки, оцінках, «про що ти тільки думаєш», «від цього залежить твоє майбутнє, а ти…» А в особливо поворотних моментах вміти сформулювати, щоб він потім своїм онукам розказував: «на все життя я запам’ятав, як мати мені сказала»… А поки як перестати відчувати себе, ніби на іспиті, і більше всього на світі не боятися накосячити?

У 16 головна емоція – очікування, великі надії, передчуття подарунків. Як ніби життя – це грандіозний день народження, який хтось для нього таємно готує, придумує сюрпризи. Мам, а яким буде торт? А свічки? А салют буде? І головне – хто прийде в гості? Можна сказати, що я хочу?…

Ну, на День Народження ти ще зможеш йому щось запропонувати… А далі?

Далі життя.

Селінджер придумав цей образ «стерегти хлопців над прірвою в житі». «Маленькі дітлахи грають увечері у величезному полі, у житі. Тисячі дітлахів, і довкола – ні душі, жодного дорослого, крім мене. А я стою на самому краї скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа – ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися в прірву…» Він хотів їх ловити. Мені здається, материнство – це воно і є. Сидіти над прірвою, намагатися не впасти туди самій, і якщо дитина біжить до прірви, знати, що її єдиний ловець над прірвою – це особисто ти. І у тебе немає ловців, є тільки порадники.

А скільки не читай розумних книжок з правилами, скільки не обіцяй собі не матюкатися… З близькими людьми в найважливіші моменти емоції б’ють по кулях, і все пропало. Особливо з дітьми. Найчастіше. Майже завжди. Тому що ці люди – найближчі, ти їх любиш, а любов – це, чорт забирай, почуття!

А я всього лише людина.

У вас теж так? Поділіться, будь ласка, в коментарях.

За матеріалами