Не квапте час. Періть пелюшки і купуйте іграшки. Насолоджуйтесь дитинством своїх дітей!
Для дітей

Не квапте час. Періть пелюшки і купуйте іграшки. Насолоджуйтесь дитинством своїх дітей!

Дуже хочеться, щоб батьки розуміли дитинство своєї дитини як короткий і цінний дар.

Молодшій моїй скоро 14, паспорт дадуть. 170 росту. Сидить он Бредбері читає. Як це так відбувається швидко, а? Ось тільки вчора ніби твої руки розвішували після прання рожеві пелюшки в метеликах і квіточках, і ось уже раз – і вони розвішують теж рожеві в квіточках – але вже ліфчики. Взагалі без паузи, здається.

А старший університет закінчив, у нього борода, машина і наречена, а я все ще ловлю себе на думці, коли бачу у вітрині гарний іграшковий паротяг: от би йому купити, він зрадіє. Дуже він маленьким паротяги і потяги любив. І у нього такий особливий вираз обличчя, коли я в черговий раз щось наплутаю в комп’ютері.

Терплячий. Типу «ну, нічого, я все одно тебе люблю і допоможу, звичайно». Цікаво, у мене вистачало терпіння не дратуватися, коли він маленьким чогось не розумів, плутав і псував? Я вже не пам’ятаю.

Чим далі, тим більше розумієш, що це чи не головна істина про дітей: вони дуже швидко виростають. Молодим батькам часто здається, що так, як зараз, буде завжди. Вічні крики по ночах, вічні «на ручки», вічні ігри в машинки, ридання при розлуці і та ж казка в сотий раз. Так хочеться, щоб воно швидше все змінилося. Щоб він швидше виріс, навчився, зміг сам…

Так і буде: він виросте і зможе сам, і дуже швидко. Адже ми зайняті, у нас робота, стосунки, творче життя, так просто справи, і дитинство наших дітей ми проживаємо фрагментарно. Приблизно півтора роки на початку, потім півгодини ввечері, півдня в вихідний і два тижні у відпустці. Якщо порахувати «хокейний час» нашого батьківства, так чи багато нацокає? Та ще скільки з нього ми витратили на закиди, нотації, на «відчепися», «зачекай» і «йди краще роби уроки»…

А згадується зовсім не «привчання до горщика» і не що у кого було в чверті в третьому класі. Пригадується інше. Коли синові було чотири, ми його відправили влітку на море на місяць раніше, ніж змогли вирватися самі. З двома обожнюючими його бабусями. Вони дзвонили і говорили, що дитина прекрасно їсть, купається і гуляє і все у нього добре. Але коли ми приїхали до нього і ввечері втрьох валялися на великому ліжку, дитя раптом видихнулл і сказало з полегшенням: «Як я втомився жити без охорони».

Коли доньці було п’ять і вона ходила в дитячий сад, ми з нею робили «запас поцілунків». У неї був джинсовий комбінезон з безліччю кишеньок, і ось зранку я у всі ці кишеньки розпихала «поцілуночки». Щоб, якщо раптом стане сумно, можна було «дістати» і відчути, що мама любить.

Мені дуже хочеться, щоб батьки сприймали дитинство своєї дитини як короткий і цінний дар – час, коли можна бути з нею, піклуватися, радувати, обіймати, слухати, бути для ннї охороною, створити запас «поцілунків» на все життя вперед.

Не квапте час. Періть пелючки і купуйте паровози. Насолоджуйтесь!

Людмила Петрановська