“Зручним дітям дуже НЕзручно жити…” Хороший текст, який варто прочитати усім батькам!
Для дітей

“Зручним дітям дуже НЕзручно жити…” Хороший текст, який варто прочитати усім батькам!

— Викликали? – мама сідає навпроти Марії Іванівни і уважно дивиться.

— Так звісно! Ви мама Вані? У мене до Вас серйозна розмова!

— Я Вас уважно слухаю, – мама привітно усміхається і дивиться на вчительку в сірому в’язаному светрі, явно не новому, але до скрипу акуратному.

— Ви розумієте, навіть не знаю, як би вам це сказати. Ваня в школі продавав іншим дітям стрибуни! Вчителі бачили і мені сказали! Я викликала Машу – вона каже, що дійсно купувала стрибун! І інші діти теж, – Марія Іванівна робить театральну паузу і вичікувально дивиться на маму.

Мама, продовжуючи привітно усміхатися, злегка піднімає праву брову:

— І?

— У сенсі – і? – вчителька явно чекала іншої реакції на свої слова.

— Ну і що? Продавав стрибуни. Це м’ячики такі стрибають, так? Я зрозуміла. А викликали Ви мене навіщо?

— Ну як же. Так тому й викликала. У школі, на перервах…

— Тобто, не на уроках?

— Е-е… – вчителька явно спантеличена питанням. — Ні. Але при чому тут це. Він! У школі! Продавав! Іграшки!

Мама піднімає другу брову:

— Він погано себе вів? На нього скаржилися вчителі? Він отримав двійку? Побився з кимось? Щось вкрав? Зрештою – обдурив свого покупця і не надав купленого стрибуна?

Марія Іванівна на кілька секунд завмирає з відкритим ротом, перш ніж продовжити:

— Ні, але…

— Тобто він у вільний час на перерві виявляв свою самостійність і реалізовував свій маленький бізнес-план, не на шкоду навчанню або поведінки?

— Ви серйозно?

— Цілком. Я намагаюся з’ясувати причину, по якій я сьогодні відпросилася з роботи, щоб приїхати до Вас.

— Але я ж сказала! – Марія Іванівна явно починає нервувати.

— Я прошу вибачення. Напевно, я неуважно читала правила поведінки в школі. Але абсолютно не можу згадати, щоб там було хоч щось про заборону продажу стрибунів на перерві.

— Як же Ви не розумієте, – починає “закипати” вчителька. – У школі не можна нічого продавати!

— Правда? У вас в їдальні булочки роздають безкоштовно?

— Причому тут булочки?

— Ну Ви ж сказали, що нічого продавати в школі не можна. Але я чомусь даю дитині щотижня гроші на булочки.

— Так. Ви що серйозно? Він продавав в школі іншим школярам іграшки! Це школа, а не ринок! – починає на підвищених тонах говорити вчителька.

— Я звичайно перепрошую, але що Ви конкретно хочете від мене? Якщо в Ваших правилах прописано, що цього робити не можна – просто покажіть ці правила Вані. Він дуже трепетно ​​ставиться до порушення законів.

— А Ви не хочете якось на нього вплинути?

— Вплинути? – мама на пару секунд замислюється. — Мабуть так. Він розробив власний маленький бізнес-план, визначив запити потенційних покупців, десь знайшов місце закупівлі, прорахував можливі прибутки І все це без моєї допомоги. Абсолютно самостійно. Так, я думаю варто його заохотити. Як думаєте – походу в аквапарк на вихідних вистачить? Так, і, будь ласка, давайте наступного разу подібні питання вирішувати по телефону. У мене робота, а час – гроші.

Перед Вами типове зіткнення двох реальностей – шкільної та дорослої, сучасної і пострадянської, слухняної і самостійної, звичного життя і креативного. Чомусь багато батьків хочуть неможливого, щоб їх дитина до 18 років була виключно слухняною, інертною, тихою (і бажано німою) відмінницею/відмінником, а потім раптом різко перетворилася на успішного, впевненого в собі і процвітаючого бізнесмена.

І дуже дивуються – ось і в інститут «поступили» дитинку, і з житлом допомогли, і на роботу влаштували – а нічого не змінюється. Тягне синок офісним планктоном день до вечора, п’є пиво по п’ятницях і всі вихідні сидить за комп’ютером. Ще й гроші у батьків просить. А самому вже двадцять п’ятий рочок пішов… Що ж ми не так зробили то? Адже все для нього, рідного.

І рідко хто пам’ятає, що коли син в п’ятому класі хотів на карате – його не пустили (травмонебезпечно). У сьомому не дали займатися брейком (взагалі примха!). У восьмому відправили силоміць на авіамоделювання (Яка ще література? Що за заняття для пацана?). У дев’ятому перевели в англійський ліцей (Подумаєш друзі! Нових заведе!). А в одинадцятому заборонили зустрічатися з першокурсницею (У нього таких Кать ще вагон буде). Не дали вступити на журналістику (куди-куди?). Відправили на платне в економічний (Ну і що, що з математикою погано! Навчиться!). Влаштували на роботу до дядька Колі на фірму (Де ж він сам то зараз роботу знайде… час такий…).

Так, ще страшно дивуються. Он у сусідки син – в дитинстві просто напастю був! Вічно з розбитими колінами ходив. У школі щороку секції міняв, не сиділося йому ніде. Пішов вчитися на політолога. Кинув через рік. Потім працював десь з вісімнадцяти років. У двадцять тільки на заочний пішов. А зараз – своя фірма, машина, дружина красуня, скоро дітки будуть. З дружиною г разом велосипедами захоплюються, кожні вихідні кудись їздять, сусідка фотографії показувала. Як же так?

Ситуації, звичайно, описані перебільшені. Але загальна тенденція така. Якщо дитині не давати проявляти ініціативу в три роки і забороняти все підряд в десять, то в двадцять вона не стане раптом самостійною і впевненою в собі. Вона буде дуже «зручною» для батьків: не буде рвати одяг, розбивати коліна і сперечатися з вчителями, відстоюючи свою думку.

Вона буде слухняною і виключно правильною. Тільки батькам варто задуматися – яку дитину вони хочуть виростити? Зручну в дитинстві чи успішну в житті? Коли дитина бігає від захоплення до захоплення, шукаючи себе, ах яка спокуса – шикнути і змусити далі ходити в ненависну музичну школу. Тільки потім можна на виході отримати людину, яка не просто не має свого інтересу, а ще й люто ненавидить музику в принципі.

Дитина – така ж людина, просто маленька. Вона повинна мати право голосу і нести відповідальність за свої рішення. Тільки так вона зможе вирости відповідальним дорослим, а не інфантильним маминим синочком. Якщо приймати всі рішення за дитину, не радячись, можна здорово полегшити життя собі зараз і також ускладнити в майбутньому. Причому як собі, так і дитині.

І окрема тема – батьківської підтримки. Не тієї, що «влаштувати в інститут через племінника татового друга, тому що напрямок перспективний». А тієї, яка «ти виріши, а ми з татом підтримаємо твій вибір».

Навчіться слухати і чути своїх дітей. Радити, а не змушувати. Підтримувати, а не перешкоджати. Пропонувати, а не змушувати. Пояснювати, а не забороняти. І буде Вам щастя.

Тетяна Голованова