Притча про старого і коня. Вона навчить вас не робити поспішних висновків!
Територія натхнення

Притча про старого і коня. Вона навчить вас не робити поспішних висновків!

Жили-були в одному селі бідний старий і його син. Всього-то й було у них, що старий будинок – і чудової краси білий кінь.

Власники найкращих табунів з усієї округи приїжджали в халупу старого, щоб подивитися на це диво і запропонувати за нього ціну.

— Старий, так я заплачу за нього стільки, що навіть твоїм правнукам до кінця життя не доведеться працювати…

— Ну продай, навіщо тобі цей кінь? Хочеш – двадцять коней натомість дам?..

— Все одно ж вкрадуть. Таких коней треба тримати за високим парканом і під гарною охороною…

Так говорили гості старому. Але він ніколи не погоджувався продати свого білого коня.

І ось одного разу вранці стайня старого виявилася порожньою.

— Ах ти бідолаха, – співчутливо твердили присутні жителі села, – все-таки вкрали твого коня. Треба ж статися такому горю! Даремно, даремно ти не продав його…

Але старий був напрочуд спокійний:

— Не поспішайте, – говорив він, – я бачу тільки, що моя стайня порожня. Але добре це чи погано – я не знаю.

«Напевно, старий збожеволів від горя», думали люди, розходячись по домівках.

Але минув тиждень – і кінь повернувся. Виходить, він не був вкрадений, а просто занудьгував в стайні. І він повернувся не один – за ним граціозно ступала прекрасна дика кобила.

— О, старий! – шуміли люди, – Та ти мав рацію! Тепер ти став багатшим вдвічі. А яке потомство принесе тобі така кобила від такого коня!

— Ви знову поспішайте, – відповідав старий, – я бачу тільки, що мій кінь повернувся, і не один. А ось добре це чи погано – я не знаю.

«Ймовірно, старий ще не до кінця оговтався від свого божевілля», думали люди, розходячись по домівках.

Але пройшло два дні – і син старого став об’їжджати ту дику кобилу. Він не впорався, вона скинула його. Хлопець зламав обидві ноги.

— Ай, яке горе! – знову завели люди, – І правда, старий – погано, погано вийшло, що твій кінь привів цю бестію до вас у двір. Життя твого сина зруйноване…

— І знову ви поспішаєте, – відповідав старий, – я бачу тільки, що мій син зламав ноги. Але добре це чи погано – я не знаю.

«Ну, все ясно», думали люди, розходячись по домівках, «старий остаточно з’їхав з глузду і довго не протягне».

Але через пів року по країні прокотилася похмура звістка. Війна. Всіх молодих людей, придатних до несення служби, закликали в піхоту.

Сільські плакали, прощаючись зі своїми синами. Всі розуміли – велика частина цих хлопців може не повернутися з бійні. Тільки син старого виявився не придатний до несення стройової служби – він ходив досить жваво, але до сих пір з милицями.

— Пощастило тобі, – скаржилися старому сусіди, – а ось наші діти можуть зовсім не повернутися з війни…

І ридали.

— Вічно ви поспішаєте, невиправні люди, – відповідав старий, – я бачу тільки, що ваших синів закликали в армію, а мого – ні. Але ніхто не може знати, добре це чи погано…

Мораль:

Не поспішайте з оціночними судженнями. Ви дійсно не можете знати, до чого призведе та чи інша подія. Дивіться на те, що вона представляє з себе, але не вішайте ярлики.