Споріднені душі розмовляють мовчки. Чужі, навіть вимовляючи слова, – мовчать…
Територія натхнення

Споріднені душі розмовляють мовчки. Чужі, навіть вимовляючи слова, – мовчать…

Яке це величезне щастя – зустріти споріднену душу…

У Купріна є оповідання про жінку, яка їхала з жорстоким і грубим чоловіком в поїзді. Чоловік заснув і хропів – втомився зауваження робити і зупиняти… І дама розговорилася з молодим офіцером – абсолютно невинна розмова, про сторонні речі.

Про те, як в дитинстві можна завмерти – і час немов сповільнюється, його відлік стає іншим, і це – майже вічність… Про те, як таємниче і дивно сидіти під столом, відокремленим від усього світу, торкатися до бахроми на скатертині… Про дивну гіркоу в грудях, коли дивишся на палаючі і згасаючі іскорки вогню…

Такі розмови вони вели і прекрасно розуміли один одного; всі ці відчуття, почуття, переживання у них були спільні, зрозумілі, однакові, і говорили вони, захлинаючись, про життя душі під хропіння і завивання сплячої грубої людини, намагаючись тихо шепотіти – щоб не порушити його сон.

Але він все одно прокинувся, перекинувся, щось злобно бурмочучи на адресу дружини. Молодому офіцерові треба було виходити – ось уже його станція. І він раптом зрозумів, що ніколи, ніколи він не зустріне ближчої і спорідненішої душі, з якої так щасливо можна жити, просто – бути разом… І вони разом вийшли, навіть не взявши багаж жінки – в повну невідомість, але і в повну свободу. Вони зважилися і змогли.

Розповідь написана за кілька років до революції і кривавих подій – будемо сподіватися, що вони встигли пожити і порадіти. Життя коротке. То революція, то війна, то старість прийшла…

Але вони наважилися. А багато – і не наважуються, коли їм випадає величезне щастя – зустріти споріднену душу. І залишаються в вагоні, махають на прощання і все життя тужать і плачуть про втрачене кохання. Про втрачену можливість любові.

Страшно ризикувати, страшно залишати валізи з нажитим барахлом, страшно змінювати життя, – це так зрозуміло. Але споріднену душу людина зустрічає всього раз в житті – якщо зустрічає. Не всім це дано. Повне розуміння, духовна близькість – це і є справжнє кохання. І, напевно, баритися не треба – поїзд їде далі. Час не чекає. І душі не хочуть розлучатися…

Це просто нагадування про любов і швидкоплинність життя – іноді про це треба нагадати тим, хто ніяк не може наважитися.

Ганна Кір’янова