Ви можете не вірити в ангелів, але ангели завжди будуть вірити у вас!
Територія натхнення

Ви можете не вірити в ангелів, але ангели завжди будуть вірити у вас!

– Алло, це бюро знахідок? – запитав дитячий голосок.

– Так малюк. Ти щось загубив?

– Я маму втратив. Вона не у вас?

– А яка вона твоя мама?

– Вона красива і добра. І ще вона дуже любить кішок.

– Так, саме вчора ми знайшли одну маму, може це твоя. Ти звідки дзвониш?

– З дитячого будинку №3.

– Добре, ми відправимо твою маму до тебе в дитячий будинок. Чекай.

Вона увійшла в його кімнату, найкрасивіша і добра, а в руках у неї була справжня жива кішка.

– Мама! – закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. – Мамочко моя!!!…

Артем прокинувся від свого власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію дівчини. Цю фотографію він знайшов рік тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув…

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, як зазвичай обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля ліжечка Артема вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна Іванівна запитала хлопчика:

– Артеме, звідки у тебе ця фотографія?

– Знайшов на вулиці.

– А хто це?

– Моя мама, – усміхнувся малюк і додав, – вона дуже гарна, добра і любить кішок.

Завідуюча одразу впізнала цю дівчину. Перший раз вона приходила в дитячий будинок в минулому році з групою волонтерів. Напевно тоді і втратила тут свою фотографію. З тих пір ця дівчина часто оббивала пороги різних установ в надії домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї був один суттєвий недолік: вона була незаміжня.

– Ну що ж, – промовила Ангеліна Іванівна, – раз вона твоя мама, то це повністю міняє справу.

Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

– Можна до Вас, Ангеліно Іванівно? – і в дверях з’явилася та сама дівчина з фотографії.

– Так, заходьте, Аліночко.

Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідуючою товсту папку з документами.

– Ось, – сказала вона, – Я все зібрала.

– Добре, Аліночко. Я повинна задати ще кілька запитань, так положено, розумієш… Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина – це не на дві години пограти, це на все життя.

– Я все розумію, – видихнула Аліна, – просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.

– Добре, – погодилася завідуюча, – коли ти хочеш подивитися дітей?

– Я не буду на них дивитися, я візьму будь-яку дитину, яку запропонуєте, – сказала Аліна, дивлячись завідуючій прямо в очі.

Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.

– Розумієте, – плутано почала пояснювати Аліна, – адже справжні батьки не вибирають собі дитину… вони не знають заздалегідь якою вона народиться… красивою чи непривабливою, здоровою чи хворою… Вони люблять її такою, якою вонп є... Я теж хочу бути справжньою мамою.

– Вперше зустрічаю такого усиновлювача, – усміхнулася Ангеліна Іванівна, – втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Зараз приведу його, якщо ви готові.

– Так, я готова, – твердим голосом сказала Аліна, – покажіть мені мого сина.

Завідуюча пішла і через 5 хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

– Артемчику, – почала Ангеліна Іванівна, – познайомся це…

– Мама! – закричав Артем. Він кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що його пальчики побіліли. – Мамочко моя!

Аліна гладила його по крихітній спинці і шепотіла:

– Синку, синку… я з тобою…

Вона підняла очі на завідувачку і запитала:

– Коли я зможу забрати сина?

– Зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного, спочатку тут спілкуються, потім на вихідні забирають, а потім до кінця життя, якщо все в порядку.

– Я відразу заберу Артема, – твердо сказала Аліна.

– Гаразд, – махнула рукою завідувачка, – завтра все одно вихідні, можете взяти, а в понеділок прийдете, і оформимо всі документи як годиться.

– Артем був просто щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі, нянечки… одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали очі хусточками.

– Артеме, до побачення. Приходь до нас в гості, – попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

– До побачення, прийду, – відповів Артем.

Коли вони з усіма попрощалися і вийшли на вулицю, він, нарешті, зважився задати своїй новій мамі найголовніше питання:

– Мамо… а ти кішок любиш?

– Обожнюю, у мене їх вдома цілих дві, – засміялася Аліна, ніжно стискаючи в своїй руці крихітну долоньку.

Артем щасливо усміхнувся і попрямував до себе додому.

Ангеліна Іванівна подивилася в вікно вслід Аліні з Артемком. Потім сіла за свій стіл і почала кудись дзвонити.

– Алло, Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім’я клієнтки: Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища, подарувала щастя дитині… надсилайте все, що має бути в таких випадках: безмежне щастя, взаємну любов, удачу в усьому і т.д.… Ну і само собою, ідеального чоловіка, вона незаміжня… Так, я розумію, що їх мало залишилося, дефіцит, але тут винятковий випадок. Так, і нескінченний грошовий потік не забудьте, він їй дуже знадобиться… малюк повинен добре харчуватися… Уже все відправили? Спасибі.

Двір дитячого будинку був заповнений м’яким сонячним світлом і радісними дитячими криками. Завідуюча поклала трубку і підійшла до вікна. Вона любила подовгу стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила…

Ви можете не вірити в ангелів, але ангели вірять у вас.

Автор невідомий