“Скільки з нас живе в прихожій життя”. Дивовижна історія, яку варто прочитати кожній людині!
Територія натхнення

“Скільки з нас живе в прихожій життя”. Дивовижна історія, яку варто прочитати кожній людині!

Один відомий актор розповідав, як на зорі своєї слави поїхав на один зі своїх перших гастролей. Закордон. Готель. Нічний портьє простягає ключ від номера. Він піднімається, відкриває. Кімнатка крихітна: ліжко, шафа, ванна.

Але акторові здається, що все прекрасно: вчорашній студент, він ще не відчуває себе зіркою. Речей у нього теж майже немає. Тому все в порядку. Одне погано: вікон немає. Ну нічого.

Гастролі тривали тиждень. Весь тиждень він йшов рано і повертався пізно. Щоразу персонал готелю дивився на нього з цікавістю.

“Я б сказав ошелешено”, – говорить актор.

Одного разу він зіткнувся при виході з покоївкою. Вона стала махати руками, говорити: “Біг! Біг!”, але він скромно опустивши очі, втік, прошепотів “Сенк’ю”. Він ще не знав англійської.

В день виїзду він покликав в номер портьє і покоївку – щоб вони прийняли номер, перевірили, що він не вкрав вішалок і тапочки. Вони постукали, усміхнулася, увійшли.

А далі сталося неймовірне: портьє відкрив дверцята шафи і… увійшов в неї. Виявилося, що весь тиждень актор прожив в передпокої величезного люксового номера з панорамними вікнами. І не знав!

Йому і в голову не могло прийти, що він гідний чогось більшого, ніж цей передпокій. Він спав на вузькій канапі, призначеній для переодягання взуття, а два своїх светри навіть не вішав в шафу. Навіщо? Вони ж не мнуться.

Актор розповідав, як він сів і засміявся. А потім заплакав. Він шкодував упущену можливість жити з комфортом, і сміявся над своїми очікуваннями.

Він не знав, що заслуговує більшого. Він не знав, що треба завжди хотіти більше, ніж дає доля.

Я коли почула цю історію, подумала про те, скільки з нас живе в передпокої життя, і навіть не підозрює, що поруч, ось тут, за дверцятами – цілий світ, ціла Нарнія, величезні панорамні вікна.

Ми не шукаємо, не відкриваємо дверцята, ми заздалегідь задоволені тим, що є.

Ми не гребемо, ми чекаємо, коли нас приб’є до берега, щоб сказати: о, я туди і хотів! А точно туди?

Ми не знаємо, що хочемо насправді. І не пробуємо шукати. Пасивно пливемо, приймаючи дарунки долі. Але ж можна гребти до мрії, можна надувати вітрила і ловити попутний вітер. Можна будучи вдячними за те, що є, все одно шукати своє “ще”.

Життя – це квест. Щоб знайти відповіді треба відкрити всі двері. Ключ неодмінно чекає вас за однією з них. І це буде ключ від якихось наступних дверцят. Які ще належить знайти…

Автор: Ольга Савельєва