Дивовижна штука – життя.
У дитинстві здається, що 28 років – це вік напівживого старого.
У 28 ти не розумієш, як 40-річні ноги тягають. І навіщо. Лягли б уже й лежали, чого бродити даремно, пісок свій розсипати всюди…
А потім ти сам стрімко влітаєш в цей вік і тобі смішно згадувати себе, того, маленького і дурного, який так думав.
І ти розумієш, що в 35 років можна закохатися, як підліток, і створити найщасивішу сім’ю.
У 38 – побудувати будинок, переїхати, почати все з нуля. І буде чудово.
У 40 кинути роботу, без якої ти себе не мислив два десятка років, виїхати на війну, і ні про що не шкодувати, озираючись назад. Жодного дня не шкодувати ні про що.
А після 40 знаходити друзів. Таких, не прочитавши від яких “доброго ранку” – ти починаєш нервувати і все валиться з рук. Ось вже над чим би я посміялася 20 років тому!
А в 44 до тебе раптом приходить хтось від минулого і пропонує… ну як би вам пояснити… очолити загін льотчиків-винищувачів, наприклад. Або побудувати ресторан на Північному Полюсі. Або поїхати дресирувати індійських слонів. Неважливо.
Ти відмовлявся, кажеш: “Ви помилилися, я не те, що вам треба, я не вмію, он скільки красивих і розумних це вміють, навіщо я вам?”.
А тобі відповідають: “Спробуй. Лише спробуй. Це дуже цікаво!”.
Ти пробуєш – і виходить.. Пробуєш трохи сміливіше – і знову виходить. А через тиждень хтось твоїм ротом каже: “Не сперечайтеся, я зроблю по-іншому, по-своєму, я краще знаю” – тим же людям, яких ти запевняв, що не знаєш і не вмієш. І вони сміються по-доброму, і знову все виходить.
І ти знову ні про що не шкодуєш, озираючись назад. І розумієш, що готовий залишити те, без чого ще вчора себе не мислив.
Років в 60 я, напевно, буду першою космічною туристкою-бабуською. А в 80 народжу дитину. Ну а фіглі, вже це я точно вмію і у мене виходить.
До чого в цьому житті можна застосувати слово “пізно”? Ні до чого. Поки ти сам так не будеш думати.
Автор: Галина Созанчук
