Життєва історія про просту людську доброту
Територія натхнення

Життєва історія про просту людську доброту

У кожного з нас свої спогади про дитинство – веселі, смішні, зворушливі й сумні. У дитинстві, звичайно, кольори здаються яскравішими, небо – блакитнішим, дерева – вищими, але ось доброта залишається незмінною. І ця історія про неї, про просту людську доброту:

Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені розповідала:

«Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім в перший раз з’явилася в жіночій консультації.

Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра не чули в мені душі, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!

Мама починала працювати дуже рано і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий садок «Дубки», розташований недалеко від академії. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, управляли одні і ті ж водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.

Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а оскільки жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама, згнітивши серце, придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.

У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжахливішими в житті. Вона бігала по напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку, чи ще повзу, замотаний в шубку з шарфиком, валянки і шапку.

Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я ховався за хвірткою садочку. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий садок. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійне за мене.

Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу і раптом водій трамваю покликала мене:
– Привіт малий! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка?..»

Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинки «Дубки», я згадую цей маленький епізод свого життя і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай заради спокою абсолютно незнайомої їй людини.

За матеріалами