Чудовий текст про те, як часто дорослі калічать життя дитині своїми словами
Для дітей

Чудовий текст про те, як часто дорослі калічать життя дитині своїми словами

Мені 7 років. Я стою біля дошки, так як мене навчили в танцювальному гуртку – ноги в першій позиції. Урок я знаю добре. Боятися немає чого. Але все одно по хребту повзе страх. Я дратую Степаниду Іванівну – свою першу вчительку. Я чекаю, що ось-ось щось станеться. Указка злітає і з гуркотом обрушується на дошку.

«Ти що стоїш, як артистка?! Найрозумніша тут? У школі треба вчитися, а не ногами кренделі викручувати!»

Я не розумію, що значить стояти, як артистка. Не розумію, в чому я винна. І я люблю вчитися, але що б я не зробила – я роблю не так.

На шкільних зборах мамі мого друга в присутності інших батьків вчителька сказала, що з нього виросте маніяк.

«Дивіться за хлопчиком. Вже дуже він мовчазний».

Батьки заборонили своїм дітям дружити з моїм другом. Виріс, став відомим вченим, до сих пір не дуже говіркий. Але якось дуже здивував мене питанням: «Оленко, а як ти вважаєш, я нормальний»?

Малюнок моєї клієнтки вчитель малювання відправив на міську виставку. Батьків запросили на відкриття. Тато моєї клієнтки подивився на малюнок, поворушив губами, хмикнув і виніс вердикт: «Перспектива завалена». Тато насправді бажав добра. Він інженер, він знає, якою має бути перспектива на малюнку п’ятирічної дівчинки. В художню школу вона більше не ходила.

Дитина в парку біжить до своєї мами і несе їй зів’ялу травинку в подарунок. Травинка кинута на землю, а на дитину виливають купу претензій, що вона «знову вся перемазана». Дитина заливається в плачі. Я не знаю дитину і не знаю її маму. Але мені хочеться обійняти її і ридати разом з нею, оплакуючи несправедливість.

Коли людина, неважливо якого віку, виявляється в просторі, де вона не розуміє, що від неї хочуть і що їй робити, і чому вона якась не така – вона йде в «порожнечу». Вона каже собі: «Значить мені не дуже і треба, не сильно й хотілося, і взагалі це дурниця». І «порожнеча» хороша тим, що в ній немає болю. Не має сенсу переживати за те, що не твоє.

«Не твоїми», зазвичай, виявляються впевненість в собі, ініціативність, вміння заводити друзів, заняття творчістю, бажання приймати рішення, висловлювати свої почуття. Насправді все, що я перерахувала, можна звести до простого: «заборонити собі любити життя».

Я дуже скептично ставлюся до порад «полюби себе». Кожен раз я хочу підійти до людей, які це вимовляють, і запитати: «Людоньки, ви, взагалі, в своєму розумі?». А з чого ви взагалі взяли, що люди можуть любити себе? Що вони взагалі знають, як це – любити?.. Що про кохання знає доросла дівчинка, якій мати відрізала волосся, щоб вона «не курвилась»? Що про кохання знає дорослий хлопчик, батько якого жбурляв у нього чобіт і називав це грою на влучність? Що про кохання знає ще одна дівчинка в жіночому тілі, мати якої вирішила, що та повинна танцювати в Великому театрі, і била ременем по ногах до кривавих смуг за кожний не виграний конкурс. І інша дівчинка, яку зробив ізгоєм у класі коментар шкільної медсестри, що у неї, швидше за все, лишай, хоча це був нервовий дерматит.

Тому що для них ось таке ставлення і є любов. Тому що інакше б вони не вижили. Для них це – норма.

Хронічні травмуючі ситуації і стрес переходять в стан «нічого не можна зробити» і «нічого не змінити». Людина не просто втрачає контроль над своїм життям (щоб щось втратити треба щось мати, як ви розумієте), вона цей контроль навіть не може знайти. І це дуже складно, формувати нові життєві сценарії. Практично неможливо.

Я хочу сказати цим порадникам, але тепер в соціальних мережах не можна писати це слово, тому скажу інше. Ви самі поняття не маєте, що таке любити. Ви самі поняття не маєте, як створюється простір любові і прийняття. Ви навіть уявити собі не можете, як ви далеко від любові, насаджуючи почуття провини своїми коментарями: «ви просто себе не любите».

Так і ви себе не любите, якби ви любили себе, то поважали б чужий життєвий досвід також, як і свій. І нарешті б усвідомили, що неможливо судити дитину з позиції дорослого, програвшого – з позиції вигравшого, того, хто не впорався – з позиції того, кому справлятися і не доводилося.

Як мені одного разу написала одна жінка: «Олено, навіщо ви розповідаєте про ці жахи?». Так того і розповідаю, щоб ми всі вчилися не судити, а приймати чужий життєвий досвід як рівноцінний своєму.

А хлопчики і дівчатка, які покалічені і втратили віру – я вірю в них. Я вірю, що вони одного разу знайдуть в собі сили і повірять своєму внутрішньому голосу.

Олена Пастернак