Любов – це зустрічати в аеропорту…
Територія натхнення

Любов – це зустрічати в аеропорту…

Отже, я стояла вночі на Ленінградському шосе. І стояла зовсім не з тією метою. Просто за десять хвилин до цього мене висадили з машини мої випадкові знайомі… Ні, знову не те. Давайте по-порядку.

Я летіла з однією милою жінкою і її братом з Варшави до Москви. Ми в літаку познайомилися. А коли приземлилися, вони мене запитали: «Тебе хтось зустрічає?». Я згадала настанови чоловіка: «Коли прилетиш – бери таксі, не торгуйся» і похитала головою: «Ні, ніхто». Тоді ці добродушні люди посадили мене в свій автомобіль, але попередили, що скоро їм прийде пора звертати на кільцеву, а мені потрібно рухатися по Ленінградці далі.

Я якось не звернула уваги на такі дрібниці. З тієї самої хвилини як пройшла паспортний контроль в Шереметьєво і переконалася, що чоловік дійсно не жартував щодо таксі, я сильно засмутилася і міркувати могла тільки про одне: «Чому він мене не зустрів? Чому?» Однак мої нові знайомі досить швидко зупинилися і сказали, що далі нам не по дорозі.

Я дуже сердечно з ними попрощалася. Витягла з багажника всі свої сумки з козячим сиром «осціпек» з гірського селища Закопане. Закинула на спину рюкзак з дерев’яними ангелятами з Кракова. Прихопила пакети з сувенірами з Велички. І застигла на узбіччі з усією цією пишнотою. По шосе на жахливій швидкості проносилися автомобілі. Йшов сніг. Я трусилася в своїй кофтинці.

Через хвилину мені вдалося визволити з пакетів праву руку і підняти її паралельно земній поверхні. Через десять хвилин я зрозуміла, що машину тут не зловити. Через п’ятнадцять хвилин я одягла на себе все, що у мене було: бейсболку «60 років визволення Варшави від фашистів» і килим ручної роботи з овечої вовни і козячого пуху. Ясна річ, що тепер і зовсім ніхто не збирався зупиняти машину на повному ходу і саджати в неї таку зрушену дамочку. І я попрямувала вздовж дороги.

Зрештою я натрапила на якусь зупинку, сіла на опівнічний автобус, потім проїхалася на тролейбусі, а потім мене все ж підібрав автомобіль, і досить швидко, всього за якихось три години мені вдалося дістатися додому. У передпокої я звалилася зі своїми сирами на підлогу. Чоловік сидів за комп’ютером – рятував Всесвіт, тому підійти відразу не міг, хоча на шум відреагував: «Ну що, зайка, приїхала?» А я лежала на підлозі, розкинувши руки і не поспішала вставати. «Якого біса, – думала я. – Якого біса я роблю з цією людиною?» Я знала все, що він мені зараз скаже. Що треба було брати таксі, а не шукати пригод на свою голову. Що нерозумно зустрічати людину вночі в аеропорту, якщо у тебе немає особистого автомобіля. Що я просто шукаю привід, щоб посваритися. Я знала всі його розумні і логічні доводи, на які практично нічого заперечити. Але серцем розуміла – щось тут не сходиться.

Тільки через кілька місяців я змогла чітко сформулювати проблему. На МТВ якраз показували реаліті-шоу з життя сімейки Осборнів. Мама заганяла дітей в машину, щоб їхати в аеропорт – зустрічати тата. Діти вередували і бурчали: «Чому його обов’язково треба зустрічати?» і тут же, перекривлюючи маму, повторювали вслід за нею смішними голосами: «Тому що ми його люби-и-и-мо!» Потім заспокоювалися, сідали в машину і їхали куди треба.

Тоді я все і зрозуміла. Ми зустрічаємо близьких не тому, що у них важкі сумки. І не тому, що жаб-мандрівниць, типу мене, треба постійно контролювати, щоб не вплутувалися в історії. Ми зустрічаємо близьких, тому що любимо їх. Правда ж, відмінний слоган для старої доброї жуйки «Love is…»? «Любов – це зустрічати в аеропорту». Ми хочемо порадувати коханих. Підтримати. Обійняти. Сказати: «Як добре, що ти повернувся».

Адже я створювала сім’ю не для того, щоб мені говорили: «Візьми таксі», «Не чіпай мене», «Не заважай», «Розберися як-небудь сама, це ж просто». Я створювала сім’ю для того, щоб хтось стояв в залі прильоту і шукав мене очима в натовпі…

Так, якщо підійти до справи тверезо і виважено – всі ці зустрічі-проводжання майже завжди незручні, нелогічні і начебто не потрібні. Можна не їздити в аеропорт – пробки заважають або там гра комп’ютерна. Можна не ходити в лікарню особисто, а надіслати кур’єра з апельсинами. Можна не відзначати річниці – все одно це безглузде свято, на яке навіть не варто витрачатися. Можна не гратися з дитиною, а сунути їй грошей: «Іди, купи собі морозиво і відчепися від мене». Можна взагалі не робити ніяких зайвих рухів тіла. І тупо сподіватися, що до тебе, такого байдужого, будуть небайдужі.

Але так не буває. Хороші стосунки вимагають якихось зусиль. «Само собою» буває тільки погано. Оззі Осборн досить багатий для того, щоб дозволити собі автомобіль з особистим шофером. Але, повертаючись додому, він насамперед хоче бачити не шофера, а рідних людей. Я не Оззі, але я теж хочу того ж самого. Всі цього хочуть. Але не всі готові це робити.

А може ті, кому ліньки зустрічати, вислуховувати, втішати і радувати своїх близьких, просто давним-давно їх розлюбили? Або взагалі ніколи не знали цього почуття. Як казав герой фільму «Що таке любов» своєму приятелю: «Ти вважаєш мою дружину мегерою, бо думаєш, що я повинен її забрати з аеропорту. А я думаю, що хочу бути там, щоб зустріти її. Ось і вся різниця».

Автор: Наталія Радулова