Головних троє: мама, тато і дитина. Запам’ятайте це!
Для дітей

Головних троє: мама, тато і дитина. Запам’ятайте це!

Ні завуч, ні педагог, ні сусід – ніхто не знає нічого про вас, про вашу дитину, про ваше з нею життя. Зарубайте це собі на носі! І дітей своїх в образу не давайте! Ніколи!

Нещодавно чула, як вчителька початкових класів оголошувала мамі четверокласника:

– Він у вас так погано знає математику! Він нікуди не поступить. Вам після 9 класу треба буде його в який-небудь технікум або коледж, в училище пристроювати. Йому в університет не вступити ніколи. Йому треба буде освоїти якусь легшу професію.

Небесні педагоги! Святий Макаренко! Або до кого там звертатися з Вищої інстанції? Ну звідки у людини, яка закінчила педучилище, стільки самовпевненості, сміливості, красномовства малювати майбутнє 10-річному пацану? Звідки цей небачений дар – знати, хто перед тобою стоїть, хто виросте з цього тихого хлопчика, який малює розкішні берези?! І навіщо мама стоїть і киває? Киває!

Сашка забула вранці зошит з мистецтва. Забігаю в школу, щоб залишити охоронцеві. Чую, як завуч страшним голосом, від якого у мене мурашки по всій спині, “виховує” школяра, який запізнився:

– Чому ти запізнився? Ти не бачиш, скільки зараз на годиннику? Ти не можеш заздалегідь з дому вийти? Ти не знаєш, що на уроки треба приходити вчасно? Ти прості речі розумієш взагалі? Хто тобі дозволив спізнюватися?! І хто тобі дозволив в джинсах в школу приходити, а? У тебе немає шкільної форми? Ти не знаєш правил? Я тебе зараз вигнати можу! Не можна так одягатися в школу! Не можна спізнюватися! Розумієш ти чи ні?!

Хлопчина стоїть перед завучем ледве живий. Всі ці моторошним голосом поставлені запитання не для того, щоб почути відповідь. А для того, щоб вбити дитині в голову: ти тут нікому не потрібен, не важливий, цінності в тобі немає, ти нетямущий, безглуздий, бездарний…

Я не витримала, звичайно. Втрутилася.

– Маріє Іванівно, може, ви послухаєте все-таки хлопчика? У нього для запізнення і причина, може, є поважна. Мало що. Ми ж всі люди, ви ж це розумієте?

Мене помітили. Мене впізнали. Завуч зморщилася і з презирством (в першу чергу до мене, але дитині теж дісталося) уточнила:

– Н-ну? Є у тебе причина, а? Чому ти запізнився?

Дитина шморгнула носом і пробурчала:

– Я там… в бруд впав, коли йшов. Довелося повертатися і переодягатися. У мене другої шкільної форми немає. Мені бабуся джинси дала… Не виганяйте мене, будь ласка, а то бабуся переживати буде…

Сина моєї подруги називали «важким». У Костика ДЦП. Але Костик борець. А ще більший борець і герой його мама. Вона четвертий рік поспіль кожен божий день ходить з ним на різні процедури: від масажу до голок, від прогрівання до катання на коні. А у вихідні в басейн. Вона возила його до Москви. Вона замовляє йому взуття у німецького ортопеда. Вона пахає і лікує, лікує і пахає. Нині Костику 5. Він говорить. Він сам ходить. Він уже вміє трохи читати. Він обожнює собак і обійми.

Педагогічна комісія, яку Костик проходив днями, щоб його віддали в садку на безкоштовні заняття до логопеда, постановила: затримка мови і затримка розвитку. «Слабкий у вас хлопчик, – шльопнули мамі друк в карту. – Розвинений погано. Річ у тім, він з шести предметів, які я йому виклала на стіл, а потім сховала, зміг згадати і описати тільки чотири. Розумієте? Всього чотири!».

І тут нещасна мати уточнила, що у дитини ДЦП, що вона багато і серйозно займається з сином, що 4 правильні відповіді з 6 – це для Костика блискучий результат, на її, мамину, думку.

Педагог з комісії страшенно здивувалася. ДЦП? Але печатки стоять. Діагнози про затримку вписані, а ви, мамо, не фахівець. І ще: «Раз у вас і ТАКІ проблеми, йдіть до хірурга». Причому тут хірург? Педагог знає при чому.

І ось моя подруга розповідає мені цю історію і щиро переживає: «Як же так? Я ж так пишалася ним, поки вони не влізли зі своїми «затримка там, затримка тут»»…

Вона пишалася, поки… Вона пишалася до якогось там «поки»?! Небеса впали, чи що?

Дорогі мої друзі, мами однокласників, друзів моїх дітей, товариші по цій жахливій пісочниці! Сотня, тисяча історій, подібниз до тих, що згадувались вище, можуть мене переконати тільки в одному: головна мамина роль – любити, пишатися, вірити і допомагати. Наплювавши на всіх і на все. Голосно і виразно наплювавши.

Лікарі, вчителі, сусіди, вихователі в дитячому садку, а у когось і родичі бувають часто вкрай незадоволені дитиною. Вони ставлять їй страшні діагнози, і звинувачують вас у її ідіотизмі і шишках. Вони тикають носом в двійки, в невивчений вірш або в розмальовані поля в зошиті, і звинувачують вас у тому, що ви не сиділи з нею до першої години ночі, не розгрібали домашку, домагаючись від неї ідеально виведеного: «Діти повернулися додому втомлені, але задоволені». Ця армія розумників жере нерви дитині за плями на сорочці і за драні штани, а вам кидає несхвальне: “виперіть нарешті” або “вам зашити важко?”…

У мам і дітей одна спільна біда – ця армія доброзичливців. Армія, яку не виключити, не звільнити, не перепрограмувати. Її не заткнути, не зробити тихіше, а найважливіше – їй не догодити. Ніколи. Ні в чому. Але її можна зробити не головною. Можна не прислухатися до неї. Ігнорувати, як поганки в лісі. І щосили любити свою дитину, вважати найкращою, підбадьорювати і вірити в неї нескінченно. Навіть якщо двійка. Навіть якщо знову порвала штани (хоча, Господи, навіщо ти зробив хлопцям коліна, немов цвяхи?!). Навіть якщо дитина проспала, запізнилася, не вивчила, полінувалася, написала криво, забула, загубила і т.д. – любити і все!

Хто головний? Ні завуч, ні педагог, ні сусід – ніхто не знає нічого ні про вас, ні про вашу дитину, ні про ваше з нею життя. Головних троє: мама, тато і дитина. Які можуть бути «я пишалася ним, поки мені не сказали…». Ти – мама. Ти пишаєшся дитиною завжди. І в цьому твоя і її броня.

Автор: Євгенія Горіна