Життєве, мамське… Шикарна розповідь, в якій впізнає себе кожна мама
Хвилинка гумору

Життєве, мамське… Шикарна розповідь, в якій впізнає себе кожна мама

Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?

Дзвонить зі школи.
– Мам, я вже все. Їду додому.

Додому їхати тридцять хвилин. Проходить півтори години. Дзвоню.
– Алло!
На задньому фоні – шум, мат, крики.
– Ти де?

– Скоро буду, чекай.

І кидає трубку.

Передзвонюю. Абонент недоступний.

Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?
Мені – рівно десять секунд. Може, трохи більше.
Далі уява починає малювати дике – вплутався в бійку. Напали. Пограбували. Сталося щось жахливе. Щось непоправне.

Одягнутися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати класному керівнику. Ні, спочатку в поліцію. Ні, другу сім’ї, слідчому з Петрівки. Щоб відстежив телефон. Цікаво, можна це зробити телефон, якщо відключений?

Видивляєшся входи до під’їзду. Під’їздів два, бігаєш з однієї кімнати в іншу. Паралельно набираєш знову. І знову. Абонент недоступний. Проходить ще двадцять хвилин напруженого очікування.

Натягуєш джинси. Кофту. Береш паспорт. Ключі. Метаєшся по квартирі в пошуках телефону. Перериваєш все догори дном. Телефон як в воду канув. Зриваєш з ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. Ах, це телефон. Ах, ти весь цей час тримала його в руці. Зриваєш з вішалки пальто. Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Далоася тобі це ліжко! Далася ТОБІ ЦЯ ПОСТІЛЬ, ДУРЕПО! Ніколи, ніколи, ніколи більше не стану його сварити. Синочка, синочка.

Пілікає домофон.

– Так?
– Французький іноземний легіон вітає вас!
– Ти де був???
– Мам, відкрий, тут люди чекають, – пасує французький іноземний легіон.

Знімаєш з себе пальто. Ідеш відкривати тамбурні двері.

– Приб’ю! – обіцяєш собі з похмурою рішучістю.

Виходить з ліфта. Вже майже два метри росто. Важенний рюкзак за спиною. Кишеня куртки підозріло відстовбурчена.

– Ти де був? – видихаєш Змієм Гориничем.
– Мамо, я вирішив на додатковий по історії залишитися.
– А попередити не міг?
– Ну, все дуже спонтанно сталося. Ось і не встиг. А коли схаменувся – дзвінок уже пролунав.
– А смску скинути? Щоб я не хвилювалася?
– Мам, ти ж знаєш, що на уроках не можна телефонами користуватися!
– Ти мені потім дзвонив, а там хтось матом лаявся!
– А, це алкаші на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився.

Стоїш, хапаєш ротом повітря.

– Це тобі, – дістає з кишені морозиво. І уміхається широко-широко.

Усмішка у нього моя. І мого батька.

Років зо три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав з собою 10 грн. Повертався з шоколадкою. Не знаю, як примудрявся заощадити. Але завжди приходив з шоколадкою. Простягав її мені на порозі.

– Мамочко, це тобі.

Це мені, так. Мені, моє, про мене.

Це – на все життя. На все моє благословенне, осяяне щастям материнства життя. Навчитися б ще не накручувати себе так.

Автор: Наріне Абгарян