“Все, що ми робимо – ми робимо для себе”… Повчальна історія для кожної людини!
Територія натхнення

“Все, що ми робимо – ми робимо для себе”… Повчальна історія для кожної людини!

Зайшла в супермаркет. Краєм ока бачу маму з сином років 6-ти. Як то кажуть, бідненько, але чистенько. Славний такий хлопчисько. Видно було, що йому чогось хочеться, але не просить.

Поки мама копалася в кошику з уціненими дрібницями, він обережно взяв коробку з фломастерами, погладив, понюхав і поклав на місце. Потім помацав якісь наклейки і зітхнув… так важко, як дідок.

Жінка нахилилася і тихесенько сказала: «Немає грошей, синку». А він тільки мовчки кивнув.

І ще… на ньому була така жалюгідна шапочка з помпончиком.. зовсім дитяча. Серце стиснулося.

Чомусь пригадала, що Анюта моя теж ніколи нічого не просила.

Пару секунд подумала… метнулася по залу, накидала в пакет ці фломастери, наклейки, коробку пластиліну і різні хлопчачі радості. Швидко оплатила, чек кинула в пакет.

Замислилась – а як віддати, щоб не образити? Справа тонка…

Дочекалася, коли мама стала в касу, підійшла до нього і бадьоренько кажу: «Привіт, хлопчику. Сьогодні день шапок з помпончиками. Ти не знав?! Ну як же так? Ми проводимо конкурс на кращі помпончики на шапці. Ти виграв, ось тобі приз!»

Він так на мене подивився… Знаєте, у мене всього один раз в житті був такий погляд. В Болгарії. Рік постійних судів вимотав і спустошив. Адвокат був ненаситний і даремний. З роботи звільнили.

І ось я йду під дощем, в кишені всього 10 левів – маленька чашечка еспрессо. Іду і розумію, що останній суд я програю і у мене заберуть дитину. Жінці-іноземці влаштуватися на роботу… Тупик. Промокла вся і заскочила в кафе. Думаю – для початку зігріюсь і вип’ю кави, а там вже подивимось…

Дивлюся – повно народу, а на столах якісь карти розкладені. Виявилося, грають в Бінго. Я навіть не знала, що це. Присіла за один столик, як сирітка Марися… мені відразу картки несуть. Одна коштувала рівно 10 левів. Посоромилася відмовитися. У всіх по 10-20 штук, а у мене одна. Зрозуміли, так? Ага… я виграла. І не просто, а зірвала джекпот.

Мені принесли повну корзину грошей. Шок був найсильніший, але вистачило розуму далі не грати. Та сума і поставила крапку в цьому процесі. Коли я зрозуміла, що бінго у мене… в загальному, саме так дивився на мене цей малюк.

Поки він не схаменувся, я вискочила на вулицю і по дорозі думала про те, що незнайома мені дитина, з благоговінням і вірою в чудеса, отримала своє маленьке дитяче щастя… мені реально полегшало.

Вірно кажуть: все, що ми робимо – ми робимо для себе, погане це чи добре.

Олена Дмитрова