“Купіть собі совість” – сказав безпритульний процвітаючому бізнесменові… Історія, від якої сльози на очах
Територія натхнення

“Купіть собі совість” – сказав безпритульний процвітаючому бізнесменові… Історія, від якої сльози на очах

Марат вийшов з бізнес-центру, не перестаючи розмовляти по телефону, важливі питання вимагали рішень тут і зараз, а тому молодий чоловік не дивився навкруги. Та тільки-но він зробив кілька кроків, як зіткнувся з якимось бомжем і, щоб не впасти, вхопився за нього, міцно притулившись до брудного, розпатланого старого.

Однак, піймавши рівновагу, він з огидою відштовхнув від себе чоловіка, причому так, що той впав у бруд.

– Фу, скотина, – закричав Марат, не тямлячи себе від злості, розглядаючи забруднений костюм, – якого ти ходиш тут, осел старий? Ніде більше вошами трясти??? Тепер я смерджу як ти, треба їхати і переодягатися!

– Допоможи мені піднятися, – попросив старий, але Марат у відповідь тільки посміхнувся.

– Ще що-небудь? Може каву в ліжко принести?

– Ну ти ж людина…

– Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні…

Не тямлячи себе від люті, Марат вилаявся, несильно штовхнув лежачого на землі старого, потім обтрушуючись, пішов до машини. Його чекали на одному з обласних заходів, куди він повинен був летіти на приватному вертольоті, але не міг же він приїхати туди в забрудненій сорочці.

– Алло, Олег! – голос Марата тремтів від роздратування. – Так, у мене тут форс-мажор, потрібно затриматися. Так, летіть самі з Артемом, я слідом. Так встигну я, встигну. Нічого, оплачу сам…

Ще раз вилаявшись, Марат повернув на шосе, що веде до будинку. Через пару годин, прийнявши душ і переодягнувшись, він уже під’їжджав до аеропорту, коли на трубку надійшов дзвінок від незнайомого номера. Марат відповів і тут же махнув до узбіччя, різко припарковавшись.

– Що??? Що ви сказали????? – повторював він приголомшений несподіваною і страшною новиною.

– Вертоліт вашого партнера розбився при зльоті. Олег Миколайович і двоє його супроводжуючих загинули. Нам дуже шкода…

Телефон випав з рук Марата і він, опустивши голову на кермо, гірко заплакав, не бажаючи вірити в те, що трапилося – правда.

Усі наступні дні були наповнені для Марата низкою найсумніших подій і хоч якось прийти в себе він зміг тільки через пару місяців після загибелі друзів. Але життя тривало і вимагало від Марата відпустити свою печаль. Треба було змиритися з втратою і продовжувати жити.

Марат повністю занурився в роботу і не залишав собі ні хвилини вільного часу.

Минуло півроку. Якось увечері Марат зайшов до невеличкого магазину, щоб купити собі їжі на вечерю. На касі стояв якийсь бомж і перебирав на долоні дрібниці. У пакеті перед ним лежала буханка хліба, шматок ліверної ковбаси і пляшка дешевої горілки.

Продавщиця квапила його, показуючи на чергу. Біля каси старий стояв один, ніхто не хотів наближатися до нього. Марат мріяв швидше дістатися до будинку, тому підійшов до касирки і зажадав, щоб вона пробила спочатку його товар.

– І взагалі, навіщо ви пускаєте сюди всяку шваль?! – обурився він, показуючи на бомжа.

– Я не шваль, – відповів той спокійно. – Я така ж людина, як і ти.

Черга уважно стежила за словесною перепалкою і при цих словах старого обурено зашуміла. Марат продовжував:

– Та якпти людина, п’яничка? Забирай свою водяру і забирайся!

– Мені не вистачає грошей розплатитися… – попросив старий.- Додай мені трохи…

– Ось ще, буду я всяких бомжів горілкою поїти. Багато честі! Забирай ковбасу і хліб і вали звідси! – розсміявся Марат.

– Ні, мені все це дуже потрібно. Дуже…

Раптом з черги виступила вперед якась дівчина і простягнула гроші касирці:

– Ось, візьміть. Відпустіть дідуся.

– Спасибі тобі, мила, ти дуже добра, як тебе звати? – промовив старий, повернувшись до дівчини і вона, усміхнувшись, кивнула йому.

-Оксана.

Марат з подивом подивився на незнайомку і здивувався погляду її великих, шоколадного кольору очей. Йому раптом стало соромно, але касирка вже відпустила старого і тепер пробивала куплений Маратом товар.

Він вийшов до машини і вирішив почекати красиву дівчину, щоб познайомитися з нею. Раптом його погляд упав на того самого бомжа, який зараз так розлютив його в магазині.

Старий сидів біля парапету, схилившись над якоюсь собакою. Вона їла куплену ним ковбасу, а він обробляв горілкою її пошкоджений бік, швидше за все розірваний в бійці з іншими собаками…

Марат так задивився на цю картину, що упустив дівчину, яка вийшла з магазину і зникла за рогом. Почекавши ще трохи, він зрозумів, що вона пішла і, відчуваючи напад досади, поїхав додому.

У житті Марата не було взагалі ніяких змін. Він як і раніше багато працював, забуваючи відпочивати, і лише одного разу, в річницю загибелі своїх друзів, з’їздив до них на кладовище і провів там більше години, згадуючи минуле життя. А потім заїхав в якийсь бар на околиці міста і довго заливав своє горе міцними напоями.

Було вже зовсім темно, коли Марат, попросив бармена викликати таксі, а потім, сильно хитаючись, попрямував до своєї машини, щоб забрати портфель з документами, про який мало не забув.

Біля машини вовтузилися якісь хлопці і Марат, відразу зрозумівши в чому справа, гримнув на них. Але замість того, щоб розбігтися, вони накинулися на нього і почали бити. А коли він впав без свідомості, знайшли в кишені ключ і відкрили машину.

Але в цей момент хтось закричав зовсім поруч, потім з бару вибігли охоронці і хулігани кинулися врозтіч.

Марат отямився у лікарні. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, спогади останнього вечора були туманними і уривчастими, коли ж події минулого вечора прийняли якусь форму, він застогнав, подумавши не про своє здоров’я, а про портфель, який залишився в машині… Там були дуже важливі документи, договори і гроші, дуже багато грошей, які Марат перевів у готівку вранці. Раптом над ним схилилося чиєсь обличчя. Марат здригнувся від несподіванки, впізнавши ці очі кольору шоколаду.

– Оксана…

– Ви знаєте мене? Звідки? – молоденька медсестра, що ставила йому крапельницю, здивовано підняла брову.

– Напевно, бачив уві сні, – усміхнувся Марат. – Ви дуже красива, Оксано. Дуже…

З того дня Марат і Ксюша бачилися дуже часто і багато розмовляли. Марат розповів дівчині про себе, і дізнався, що вона приїхала сюди з далекого села, щоб вчитися і працювати.

– Знаєте, в нашому селищі навіть простої амбулаторії немає і людям доводиться добиратися на прийом до лікаря майже сорок кілометрів по бездоріжжю. Я хочу відучитися і повернутися додому. Буду допомагати людям, чим зможу.

– Оксано, ви дуже добра дівчина.

– Ні, я звичайна. Просто я знаю, що таке нужда і хочу зробити все, щоб її було хоч трохи менше.

Ледве Марата виписали, він відразу відправився до того бару, де його побили. Машина стояла там, де він її залишив, але ось портфеля, про який так хвилювався Марат, в ній не було.

Засмучений чоловік вирішив поговорити з працівниками бару, в надії, що вони взяли його портфель на зберігання.

– Ні, – похитав головою бармен. – Ми нічого не брали. І взагалі, якби не той бомж, може бути ми з вами б зараз і не розмовляли.

– Бомж?! – здивувався Марат. – Який бомж?!

– Та хто його знає? Увірвався сюди, кричати став, що людину вбивають. Ну ми і кинулися до вас на допомогу. І вчасно, скажу вам.

– Так, вчасно… Спасибі… – сказав Марат і вийшов з бару розуміючи, що не знайде свій портфель ніколи. Яка різниця, в чиїх руках він був, у тих хуліганів або у бомжів… Ніхто не поверне його йому…

Дуже скоро у Марата почалися проблеми. Документи в портфелі були конфіденційні і тепер бізнес-партнери, зібравшись на екстрену нараду, стали атакувати Марата, підозрюючи його в нечесній грі.

– Як можна втратити такі папери? Ти їх, швидше за все комусь злив! Тим більше, що вони в одному екземплярі!

Ніякі клятви і запевнення Марата в тому, що все, що відбулося – це його вина, але ненавмисна.

– Ні, – заперечували йому, – це халатність. З тобою більше ніхто не захоче мати справи!

Напруження розмови сильно підвищилося і невідомо чим би закінчилася нарада, якби секретарка Людочка не сказала Марату, що до нього відвідувач.

– Людо, я зараз зайнятий.

– Вибачте, але вам обов’язково потрібно побачити його. Він такий… дивний, незвичайний… Я не хотіла пускати, але він сказав, що це важливо.

– Іду, – уривчасто кинув в трубку Марат і, вибачившись, вийшов з кабінету.

Коли ж він увійшов до приймальні, обімлів: перед ним стояв бомж і тримав в руках його портфель.

– Ось, – сказав він Марату. – Це ваше.

– Як він опинився у тебе?

– Один з тих хлопців, що вас били, впустив його з рук. Я підібрав і приховав.

– Як ти знайшов мене?

– Там, на паперах, була адреса і ще в портфелі ваш паспорт.

– Так ти знаєш, що всередині?

– Звичайно.

Здивований Марат взяв портфель і розкрив його. Документи лежали тими ж акуратними стопками, як він їх і склав. І гроші, всі гроші були на місці.

– Друже, спасибі тобі, – промовив розчулений Марат і, не звертаючи уваги на тих, що стояли в дверях бізнес-партнерів, хотів обійняти бомжа, але той відступив на крок назад.

– Ну і відколи я став для вас другом? Я адже для вас не людина…

Марат здригнувся і тут же згадав той день, трохи більше року тому, коли зіткнувшись з цим самим бомжем, він поїхав переодягатися і не встиг на літак. А тому залишився живий.

– Ну ти ж людина… – сказав йому тоді старий.

– Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні…

Потім був випадок в магазині. Того разу, завдяки цьому старому, він зустрів і полюбив Ксюшу. І знову Марат нагрубив йому.

– Я не шваль, – сказав тоді йому старий спокійно. – Я така ж людина, як і ти.

– Та яка ти людина, п’яничко? – обірвав його Марат. – Забирай свою водяру і забирайся!

І ось тепер, в третій раз він не тільки врятував його від хуліганів, а й повернув таку цінну втрату, не взявши ні копійки.

– Пробач мене, старий, – промовив Марат. – Ось, візьми гроші, тут вистачить на життя.

– Залиште собі, – сказав йому бомж. – Вам потрібніше.

– Чому? – розгубився Марат.

– Купіть собі совість.

– Я не розумію …

– А що тут розуміти? Я для вас нікчемність.

– Ні, це не так …

Тоді чому ви просто запропонували мені грошей, але не запитали, як мене звуть і не сказали простого людського «спасибі». Ось і подумайте, хто ж з нас людина!

З цими словами старий розвернувся і вийшов. Розгублений Марат подивився йому вслід… Довгий час він потім розшукував цього дивного старого, але так і не зміг знайти.

Минуло два місяці. Якось Марат подзвонив Оксані та сказав, що дуже скучив.

– Я теж, – відповіла дівчина. – Але розумієш, до нас привезли одного бездомного старого. Він у важкому стані, його збила машина. Він висмикнув з-під її коліс собаку, а сам врятуватися не встиг. Уявляєш, вона тепер сидить у дворі лікарні і чекає його.

– Старий… собака… – в голові Марата майнув здогад і він заквапився:

– Оксано, я зараз приїду. Мені потрібно побачити цього старого.

Через півгодини він стояв над тим самим бомжем, якого шукав і слухав Оксану, яка тихенько розповідала, що його звуть Володимир Петрович.

– Він встиг сказати мені це, перш ніж знепритомніти. Наш хірург каже, що шанси у нього не великі.

– Оксано, проведи мене до хірурга, я поговорю з ним. Мені за будь-яку ціну потрібно врятувати життя Володимира Петровича. І я все для цього зроблю.

Через пару місяців старий, якого буквально повернули з того світу, перший раз вийшов в лікарняний сквер і там його зустрів Марат.

– Доброго дня, Володимире Петровичу. Ну як ви себе почуваєте?

– Спасибі тобі, Марате. Оксана мені вже все розповіла.

– Вибачте мене, Володимире Петровичу за всі ті образи, що я завдав вам. Ви маєте рацію, я не цінував людей. Але ви дали мені урок, який я ніколи не забуду. Тепер я можу обійняти вас?

– Тепер можеш, – усміхнувся старий, обіймаючи Марата.

В цей час до нього в ноги кинулася чорно-біла собака і від радості стала скавуліти, щаслива тим, що господар повернувся до неї.

– Ой, Дружок, Дружочок мій… – старий розплакався, побачивши єдину живу істоту, яка щиро його любила.

– Дякую тобі за Дружка, Марат. Ти ба, він навіть поправився.

– Це не мені спасибі, а вашій внучці. Вона виходила собаку. Дружок тепер живе у неї.

– Що??? Що ти сказав? – здивований старий повернувся до Марата.

– Я все дізнався про вас, Володимире Петровичу. Дізнався, що ви залишилися без житла, віддавши його колишній дружині. А потім поїхали з рідних місць сюди, на заробітки. Знаю, як важко вам було думати, що ваша сім’я відмовилася від вас, але це не так. Ваша дочка і внучка довго шукали вас і дуже зраділи, що з моєю допомогою ви знайшлися.

– Марате…

– Подивіться туди… – Марат показав в сторону і Володимир побачив, як до нього поспішають дві жінки.

Через хвилину вони уклали старого в свої обійми. А до Марата вийшла Оксана і взяла його за руку.

– Марат, мені дзвонила мама і сказала, що в селищі почали будувати амбулаторію. А ще сказала, що ти просив у них моєї руки. Це правда?

– Правда, кохана. Ти ж згодна?

– Так, коханий, так! Ти найкраща людина на світі.

– Людина… – тихо промовив Марат і поцілував дівчину.

Автор під ніком: Вірю в чудеса