“Нашу особистість визначає те, як ми виправляємо свої помилки”
Територія натхнення

“Нашу особистість визначає те, як ми виправляємо свої помилки”

Я купила торт.
Дорогий. На замовлення.

На зображенні він виглядав чудово, а на ділі – ну так. Дивно.
На смак – взагалі приторно солодкий, неможливо їсти.

Всі покулупались в тарілках – і відклали. Нікому не сподобалося.

Я заплатила гроші мовчки. 2 тисячі гривень. Ну чесно – не дешево.

З боку кондитера не було запиту на критику, тому я не давала зворотний зв’язок.

Він запитав тільки:

– Торт привезли вчасно? Не пом’яли?

– Вчасно, – відповіла я. – Не пом’яли.

Ось і все. Поговорили.

За дві тисячі я купила собі знання, що до цього кондитера я більше ні ногою. І якщо хтось запитає: «Що це за торт?», я відповім: «Це від оцього кондитера. Не рекомендую».

І раптом через тиждень кондитер раптом запитав: «Ну як вам торт?»

Я зраділа. Мені не хотілося його ображати, але дати розвиваючий зворотний зв’язок хотілося.

Я сказала: «Знаєте, він був занадто солодкий, нудотний, ягід зовсім не відчувалося» і надіслала фотку, де у гостей повні тарілки нез’їденого торта. І кондитер відповів: «Спасибі вам, що робите мене кращим».

І на наступний день надіслав мені палетку зефірок ручної роботи, ніжних і смачних, з запискою: «Дайте мені ще один шанс», і макарунси (тістечка), де був принт у вигляді котика зі “Шрека” з очима своїми, типу вибачається.

Я розсміялася.

І з радістю дала і другий, і третій шанс, тому що всі ми – люди, ми створені для помилок, по кроках яких ми йдемо до усвідомленості.

І я теж жива людина, і можу помилятися.

І я хочу, щоб, коли я помилюся, у мене був другий шанс.

Ця думка гріє мене і допомагає впоратися зі страхом помилок.

Цей текст не про кондитерів, а про те, що якби люди вміли розмовляти про свої почуття з повагою до чужих кордонів і емоцій, ми б не так боялися помилятися і питати про свій торт: «Вам сподобалося?»

Тому що несмачний торт – це не гарантований скандал, пляма на репутації і мінус один клієнт, а можливість дізнатися свої слабкі місця, стати краще і лояльність, заснована на повазі, побачивши те, як людина використала шанс виправити свою помилку.

Я читала якось інтерв’ю з Сильвестром Сталлоне. Він розповідав там про свого пса Буткуса.

У Сталлоне в житті був зовсім безгрошовий період: 26 років, немає роботи, немає грошей, немає перспектив – зате є одні штани, які спадають з нього від того, що Сильвестр худющий і вічно голодний, і ще є пес, який любить його без жодних умовностей.

І ось його особисте “дно” сталося в день, коли він продав цього пса (кращого друга) за 15 баксів. Тому що їсти не було чого.

А потім сталося справжнє диво – сценарій “РОККІ” і миттєва популярність Сталлоне.

Його перший гонорар був 15 тисяч доларів. Величезні грошища для людини, яка звикла підробляти за п’ятірку.

Схопивши гроші, Сталлоне насамперед побіг до нового хазяїна Буткуса, щоб викупити його.

Але той був хитрий дядько, за злетом Сталлоне стежив, і тому сказав:

– Хочеш назад свою собаку? З тебе 15…

– Доларів?

– Тисяч доларів!

Сталлоне, не замислюючись, віддав весь гонорар і повернув друга. І вони довго були щасливі тим, що вони є одне в одного.

А в інтерв’ю Сталлоне потім сказав: «Він вартий кожного відданого за нього цента, хлопці».

Просто хотіла сказати, що нашу особистість багато в чому визначає те, як ми виправляємо свої помилки.

Ольга Савельєва