Є така улюблена літня розвага українок – консервація…
Хвилинка гумору

Є така улюблена літня розвага українок – консервація…

Є така улюблена літня розвага українок. Консервація…

Щороку, кожна господиня, десь отак, опісля Різдва заглядає у льох, бачить повнісінькі полиці, на яких сумовито, у пузатих баночках, нудиться варення, компот, огірки мариновані, огірки квашені, огірки з кетчупом, огірки з часником, огірки шматочками… Поруч – помідори, помідори з морквинням, помідори з виноградом, помідори під часниковим снігом… І ще, там два десятки баночок аличового соусу, малинове варення, агрусове “Мохіто”, абрикосова “Фанта”…

Дивиться молодиця, на те все і щиро починає божитися, що цього року, ні тобі баночки закрутки, готувати на зиму не буде. Але тоді, приходить літо. І душа, обливається крівцею, коли бачить як гірко черешням, що гронами звисають з смарагдів листя. І не витримує душа української молодиці, тої муки, тої спокуси! Розум, ще пробує відбиватися, приводить якісь аргументи на зразок: “ти ж обіцяла… Та хто його їсть”… Та руки вже самі починають мити і стерилізувати баночки, та обривати черешню. І фсьо… То кінець… Почалося і його, той запущений процес, вже не зупинити.

У своєму нестримному бажанні консервувати, українка може позмагатися, хіба з яким маніяком. Ледь убгавши у баночки врожай черешні, хапаємося за полуницю. За полуницею – смородина, вишні, порічки, лохина. ПотОму, починаються огірки.

Огірки, то окрема сторінка, то не просто закрутка – то страшні “нєрви”, бо вже така падлюча культура той огірок, що частенько бере, та й лупить у льоху “салютами”, на честь своєї господині. Тому закрити огірки, які будуть без “салютів”, то вершина мистецтва закрутки. Жінка, у якої ніколи не “салютують” огірки, не просто господиня – вона Богиня консервації!

Ну ось нарешті всі хрусткі корнішони, надійно сховано у баночки і тут раптом, цілком неждано у тебе закінчуються банки. То добре, якщо ти у місті і можеш, хоч серед ночі, бігти у супермаркет, аби купити банки. А в селі, то катастрофа, бо банки, мають звичку одночасно закінчуватися у всіх молодиць разом. Які ж то муки, які страждання терпить тендітна жіноча душа, коли мусить споглядати, як щось опадає, осипається, переростає, або гниє, а в тебе нема змоги то запхати у банку, бо й банки нема!

Нарешті, у магазин, привезли баночки. Набираєш їх, летиш, така щаслива,така натхненна і тут… Закінчився цукор! У магазині, розібрали всі кришки, або весь оцет. А воно ж сохне, гниє, переростає і осипається! У льоху, давно забракло місця. Тому закрутки, утворюють такі архітектурні конструкції, котрі поставили б у тупик архітекторів, які спроектували древні піраміди. І вся рідня, слізно просить вже не “крутити”, бо хто ж його поїсть, але процес консервування, який запущено в українському селі, може зупинити лише одне – зима, тобто цілковита і повна відсутність того, що треба вберегти, аби не зогнило, не переросло, не обсипалося…

Тоді, ще треба розсовати баночки з консервованою смакотою родичам і близьким друзям. Видихнути з полегшенням…. Десь так, опісля Різдва, зазирнути у льох, подивитися на банки з неторканою закруткою, розсердитися і забожитися, що наступного року, ні баночки! Ех…

Значить, поки все це писала, у очах стоять вишні-литовки, які обсипляться, переспіють і зогниють. Побігла, запихати їх у баночки, бо не можу зупинитися, бо ноги, самі під вишню несуть, а руки,самі банки миють. Одним словом рятуйте, хто може: консервація!

Автор: Світлана Перч