Коли душа вселяється в тіло…
Територія натхнення

Коли душа вселяється в тіло…

Коли душа вселяється в тіло нікому не відомо. Є тільки гіпотези, припущення. А більшість вчених вважають, що душі немає. Є мозок, свідомість, які вмирають разом з людиною.

І дитина, мовляв, народжується з інстинктами і рефлексами. А вже потім починає щось розуміти і міркувати. Ніякої душі немає. Вигадки все це!

І одна жінка-журналіст потрапила у відділення, де рятували недоношених дітей. По роботі; вона хотіла досконально дізнатися все про роботу лікарів, щоб написати статтю.

Але в глибині душі-бачите, знову “душа”!, – вона думала, що рятувати слабких, нежиттєздатних майже ембріонів-може, і не варто? Це ж ще плід, а не дитинка, ще не людина. Такі були у неї думки, коли вона побачила крихітну істоту, недоношене маля. Його дійсно було важко дитиною назвати…

Вона була розміром з книгу, – ця дитинка. З невеликий планшет. І зовсім темна. Це тому, що кровоносні судини просвічувались через тонку шкірку.

Журналістка дивилася на крихітне створіння… і раптом дитинка подивилася на неї осмисленим поглядом дорослої людини. Абсолютно дорослої. У погляді були відчай і здивування; вона запитала очима: “Куди я потрапила? Де я? Чому так боляче?”.

Жінка відчула потрясіння; вона буквально почула ці слова, як ніби крихітна некрасива істота їх вимовила. Дитину рятували лікарі, а жінка-журналіст говорила їй: “Не бійся! Все буде добре! Зараз тобі допоможуть. Скоро ти будеш в безпеці, зі своєю матусею!”.

Страх зник з погляду немовляти. І викотилися з оченят дві величезні сльози, потекли по зморщеному крихітному личку. Воно зрозуміло! Йому було боляче, незатишно, але малюк зрозумів душею звернені до нього слова…

А лікарі не звертали уваги на те, що говорить журналіст. Вони робили свою справу. А потім немовля, – так тепер його називала жінка, – поклали в спеціальний пристрій, щоб він міг вижити.

І він вижив. Потім журналістка його бачила з матусею: цілком нормальним рожевим немовлям став. Лежить і цмокає, харчується молочком, як всі діти. Нічого незвичайного, погляд дитячий і безглуздий трохи…

Але дитинка на секунду немов впізнала цю жінку-журналіста. І передала їй подумки: “Спасибі, друже!”.

Тільки довести це неможливо, адже так? Але батьки знають, що крихітні немовлята іноді передають подумки своє ім’я або ще щось важливе. Так душа говорить з душею.

А душа є. Навіть у крихітної істоти розміром з планшет або з книгу. І кожне життя одухотворене з моменту явління в наш матеріальний світ, – я так думаю.

Але довести не можу. Це можна тільки відчути-душею…

Ганна Кір’янова