«Котів годує, а до людей діла немає!» На цю стареньку злилася вся черга в магазині…
Територія натхнення

«Котів годує, а до людей діла немає!» На цю стареньку злилася вся черга в магазині…

Ми з молодшою ​​дочкою, Машею, пішли в парк. По дорозі вирішили заскочити в магазин, купити водички. Але зайти всередину нам вдалося не відразу. Як, власне, двом іншим жінкам з колясками.

Якась бабуся прямо біля входу годувала котів. Вона стояла до нас спиною, перегородивши дорогу, а під ногами у неї (а тепер і у нас) нявчали і вимагали їжі штук шість обшарпаних вуличних котів.

Я попросила бабусю нас пропустити. Вона навіть не поворухнулася. Як стояла спиною, так і зрушила. Почали обурюватися інші мами з колясками. Не голосно, але й особливо не церемонячись.

– Тепер за котами чергу займати?

– Це магазин для кішок, я не зрозумію?

– Бабусю, ви відійдете чи нам тут до вечора стояти? Поки ви всіх котів в окрузі не перегодувати?

Нуль емоцій… Я теж починаю закипати. Але мовчу про всяк випадок. Намагаюся – принаймі.

Не так давно я писала про те, як на святому джерелі вилаяла про себе чоловіка, який ні в чому не був винен. Раптом і тут – зовсім не те, що я поки бачу… Але мязиком невдоволено цокаю. Для залучення уваги.

Бабуся не поспішаючи догодовування своїх кішок і тут її почав обходити незадоволений чоловік. І випадково її штовхнув. Вона випросталася, озирнулася на нас усіх. І швидко відійшла. Ні «вибачте» тобі, нічого. Просто зволила, нарешті, посунутися. Тим не менш, на цей раз я не помилилася. Їй було плювати на людей.

Ми з Машею побродили по магазину. Думали обмежитися тільки водою, але дочка попросила їсти. Пішли до відділу з дитячим харчуванням. А там – знову затор і ті ж мами з колясками. Що попереду – мені поки не видно. Підходжу ближче – стара знайома. Бабуся-кошатниця все перегородила. День бабака якийсь.

Там так магазин влаштований. Щоб потрапити до дитячих полок, потрібно пройти повз корм для тварин. Бабуся ці корми і вибирала. Напевно, не всім її підопічним вистачило. Її знову просять пропустити, а вона, як і на вулиці, стоїть спиною і навіть вухом не веде. Тут терпіння мам з колясками лопнуло.

– Ні, ну совість є! – голосно обурювалися вони.

– Краще б онуками так займалася!

– Так у неї і онуків, напевно, немає…

Ну і понеслося. Як це треба було життя прожити, що на старості років тільки вуличні коти і залишилися. Мені це теж подумалося, але я промовчала. Не те, щоб я – дуже хороша. Просто потреби не було. Жінки за мене все висловили.

У бабусі виявилися сталеві нерви. Набрала, не поспішаючи, своїх кормів і пішла вперед з гордо піднятою головою, навіть не озирнувшись. Ну і ми всі пішли…

А потім ми всі зустрілися на касі. Тільки одна працювала. І навмисне не придумаєш – попереду бабуся з кормами, слідом – мами з колясками, а в кінці – я з Машею.

Ми з мамами розуміюче переглядаємось, а бабуся неспішно і ніяково викладає свої покупки. Щось у неї падає, вона піднімає. Ми чекаємо, нервуємо. Знову затор. І тут у однієї жінки закричалп дитина. Так, що вуха заклало.

Голосно як кричить, навіть я чую, – прошамкала раптом бабуся. – Я ж не чую майже. Тільки дуже гучні звуки. А давайте я вас пропущу. Я не поспішаю.

Згребла корми у віз і відійшла.

– Ой, у вас теж малятко, проходьте, – усміхнулася вона мені.

Сказати, що ми з тими мамами остовпіли – нічого не сказати. Роти відкрили і фарбою залились.

Тоді, на вході, людина просто нас не чула. І не бачила. Бабуся ж спиною стояла. Коли чоловік штовхнув – обернулася і відійшла. У магазині теж не чула і не бачила – знову ж таки. А ми…

…Поки перша мама розплачувалася, її малюк так і продовжував кричати. А бабуся присіла до нього і розважала, як могла.

– Я так люблю дітей, – говорила вона. – У мене четверо онуків і одна правнучка. Ось чекаю, коли приїдуть… А? Ви щось сказали? Я не чую нічого…

– Ми вже все раніше сказали, на жаль, – прошепотіла, зітхнувши друга мама.

– А ти – сонечко у нас? – звернулася бабуся до Маші. – Можна я тебе пригощу?

Вона запитально на мене подивилася. Я кивнула. Бабуся купила їй кілька чупа-чупсів. А потім подумала, взяла ще два і, наздогнавши тих мам, які складали свої покупки в пакети, вручила їх дітям…

Коли я все спакувала і виходила з магазину, бабуся, ті дві мами і їх діти разом годували на вулиці кішок. І у жінок були сльози на очах…

Як я їх розумію. Сама ледве трималася. Я знову помилилася. І мені соромно. Але радісно, ​​що людина опинилася хорошою. І мами ті – хороші. Просто всі ми поспішаємо. І часто – не туди. Поспішаємо засудити.

Автори: Олена Кучеренко, Вадим Прищепа