Близькі люди одного разу вмирають і відкривають нам очі, щоб ми побачили диво…
Територія натхнення

Близькі люди одного разу вмирають і відкривають нам очі, щоб ми побачили диво…

Люди вмирають. Близькі люди одного разу вмирають і відкривають нам очі, щоб побачити диво.

Рік тому померла моя Бабуся. І це була перша і поки остання смерть, яку я глибоко переживаю і досі приймаю. Я запам’ятала її останній погляд, останні слова і тепло її шкіри. Ці відчуття дуже часто спливали в моїй голові раніше і трохи рідше зараз. І тільки з її смертю я змогла в повній мірі оцінити такі до абсурду прості речі, через які вона дбала і любила мене, і всю свою родину.

Нагодувати. Похвалити. Пошкодувати. Сказати комплімент. Посекретничати. Позгадувати. Помахати рукою у вікно, притулившись лобом до скла. І так завжди, постійно, без застережень.

Іл.: Marina Halak

Я не усвідомлювала, як багато це значило і як багато це мені давало. Тільки з її відходом я оцінила це прийняття, цю турботу і цю любов. Безумовну. Постійну. Вічну.

Я довго відчувала потребу поїхати в її будинок, побути в ньому, відтворити в пам’яті відчуття, звуки і запахи. Скрипучої підлоги. Жарених оладок. «Ойканя» через хворі коліна.

Я забрала деякі речі, пов’язані з нею. Щось склала в спеціально куплену коробку, щось “поселила” в своєму будинку. Це виявилося дуже важливо для мене.

Вона завжди говорила, яка я гарна і чудова мама для своїх дітей. І при цьому обов’язково, обов’язково згадувала щось з мого дитинства, розповідаючи про те, як мене любили. Вона підтримувала мою дорослу частину і тут же дарувала турботу про мене маленьку. І, о Боже, скільки в цьому мудрості.

Я дратувалася через гроші, які вона вкладала в мою руку кожен раз, коли я йшла, не приймаючи ніяких відмовок. Зі словами «купиш що-небудь для себе». І тільки зараз я розумію сенс. Ці гроші завжди витрачалися саме НА себе. І, о Боже, скільки в цьому турботи.

В її речах я знайшла свої дитячі вироби, які дарувала їй, записки, які писала маленькою, вирізану замітку з газети про захист моєї дисертації, фотографії з моїх весіль, розповіді, які я колись написала і принесла їй. І, о Боже, як це цінно для мене тепер.

Вона розповідала про свою молодість, про війну, про свою улюблену роботу, про мого тата маленького, про моїх батьків, про те, як вона народжувала. І все це завжди так легко і щиро. Не скаржачись. І, о Боже, як це важливо для мене зараз.

Коли мені важко, боляче… я часто бачу себе ЇЇ очима. Коли я злюся, замість того, щоб жаліти сина, який знову прокинувся вночі від кашлю. Коли я розгублена і не можу зрозуміти, що ж мені робити. Коли мені страшно від того, що буде далі. Я бачу її обличчя, притиснуте чолом до скла, а потім немов міняю точку огляду і бачу себе з цього вікна. Шкодую. Дбаю. Заспокоюю. Підтримую і люблю. І, о Боже, це справжнє диво.

Катя Серікова