Думайте про дітей тільки хороше. Завжди! Щоб не трапилося!
Для дітей

Думайте про дітей тільки хороше. Завжди! Щоб не трапилося!

– Думай про Сина тільки хороше. Завжди! Щоб не трапилося, розумієш?! – кожен день говорить коханий. Він – Мій Наставник.

…Ми сидимо за столом в кухні. Я з радістю приготувала своїм хлопчикам смачний обід і сервірую стіл. Саша попросився на п’ять хвилин до дідуся, обіцяв, що до початку нашого обіду встигне повернутися. Стіл був майже готовий до початку спільної трапези. Я продовжувала метушитися, то ставлячи на стіл тарілки, то поправляючи серветки і розкладаючи прилади, як раптом побачила у вікно, що Саша повертається з іншого боку будинку. Не з тієї, де живе дідусь. А ще… Ще він щось ховає за спиною.

– Дімо, Саша щось собі купив і ховає. Напевно, “Фанту”. Знає ж скільки в ній цукру і все одно, – я надулася і демонстративно сіла на стілець, схрестивши руки, згадавши недавній інцидент з цим напоєм.

– Думай про сина тільки хороше. Завжди! Щоб не трапилося, розумієш?! – чоловік пильно подивився мені в очі.

– Так… добре… я розумію…, – не можу чинити опір стійкості слів чоловіка. Він переконливий. Його сила відчувається на відстані… Я закрила очі і, не дивлячись на сильний внутрішній опір гнівом, просто вимовила “Люблю тебе, синочок! Благословляю!”.

Дзвінок домофону був очікуваним. Я вирішила відкрити двері сама і подумки пообіцяла собі не сварита Сашу за його небезпечну для здоров’я покупку. Повернула ключ двічі і… побачила осяяне усмішкою обличчя Сашки.

– Мамо! Це тобі!

Саша простягнув мені букет з п’яти білих, як перший сніг, троянд.
Тремтіння по шкірі… Почуття провини за те, що думала про сина погано… Господи! Він просто пішов за квітами мамі…

– Рідненький! Рідний! Дякую тобі! – я міцно притулилася до Сашки і поцілувала його м’яку щічку. Сльоза зрадницьки скотилася на плече сина і він ніжно витер рукою моє обличчя…

– Вирішив купити сам, – на вухо прошепотів чоловік, – на свої заощаджені, розумієш…

– Я розумію… І я щаслива.

Думайте про дітей тільки хороше. Завжди! Щоб не трапилося!

З любов’ю, Наталія Ковальова