Любов здатна зцілювати і ця до сліз зворушлива історія це підтверджує!
Територія натхнення

Любов здатна зцілювати і ця до сліз зворушлива історія це підтверджує!

У палаті для безнадійно хворих, які помирають ракових пацієнтів, лежали двоє: жінка сорока п’яти років і дівчинка чотирьох, а може, п’яти років. У дівчинки був рак мозку, запущена четверта стадія. Дівчинка була сиротою, її недавно привезли з дитячого будинку в лікарню. Коли в дитячому будинку зрозуміли, що більше не можуть чути її стогони, крики, і напади хвороби стали повторюватися з лякаючою швидкістю, було прийнято рішення відвезти дівчинку в цю недорогу лікарню, де зазвичай і збирають всіх безнадійно хворих, вже вмираючих і просто бідних, нікому з родичів не потрібних людей. Дівчинці залишалося жити десь тиждень – сім днів, коли в її, відокремлену від усіх, палату, поклали ще одну пацієнтку, жінку сорока п’яти років з раком легенів, який перейшов уже в повторний рак кістки, з прогресуючим метастазуванням. У цієї жінки теж нікого не було з рідних і близьких. Ну, як не було…

Коли вона була молода, у неї був наречений, але коли вона завагітніла, він відреагував вкрай негативно, сказавши, що зараз саме час робити кар’єру, а не дітей, і наполіг на аборті, під час якого були пошкоджені дітородні органи жінки, і вона залишилася безплідною на все своє подальше життя. Наречений через якийсь час «розсмоктався», як хірургічний рубець, також болісно і не безслідно. Мати цієї жінки померла, батька вона ніколи не знала, та й не хотіла знати, отак і жила з тих пір – самотня і поранена душею, поступово стала ненавидіти всіх заміжніх і вагітних жінок, потім стала ненавидіти всіх дітей, потім, взагалі, всіх. Курила багато і страшно. І ось вона, безнадійно хвора пацієнтка, яка знаходиться в клініці для «вмираючих». Скоро її нікчемне життя нарешті закінчиться, але чому її обов’язково треба було класти в одну палату з цією дитиною, яка тільки й стогнала, кричала і кликала свою маму?! Жінка не розуміла. Дівчинка її дуже сильно дратувала, злила, в серці жінки давно не жило співчуття до чужого горя і болю, в її душі тільки були власні біль і образа на життя.

На другий день їх спільного проживання в палаті стогони дівчинки ставали все нестрепнішими для жінки, а її плач за мамою, такою бажаною, і зовсім рвав серце і рани жінки до крові і на шматки.

«Ні, я більше не можу це терпіти, – крізь зуби бурмотіла жінка, – коли ж ця нестерпна дівчинка помре? Мені погано від своїх болів і нападів, а тут вона і день і ніч ниє, стогне, кличе маму… Перевести мене з цієї палати ніхто не переведе, я ж з «скоро вмираючих» пацієнтів. Ця маленька дівчинка не приходить до тями, і зовсім мене дістала… Не можу так більше, не можу. Чуєш, Господь, може, досить знущатися з мене? Ти мені навіть умерти спокійно не даєш, але я покажу тобі, я покажу! Зі мною жарти твої не пройдуть!» – так скреготала жінка, потім у неї почався напад, і вона втратила свідомість від болю.

Вночі, на третю добу, коли жінка прийшла до тями, вона вирішила відключити той апарат, що підтримував ще видимість життя в дівчинці, і тим самим, позбавити і себе, і цю нещасну від спільних страждань. Жінка підійшла до ліжечка дівчинки. Та тихо стогнала. Здавалося, що стогін став як повітря для цієї дівчинки. Щоб відключити апарат, який підтримує життя в дитині, жінці треба було нахилитися над дівчинкою, і біля шийної артерії, поруч, витягнути клапан. Коли жінка нахилилася і взяла пальцями потрібний їй клапан, дівчинка вперше за всі ці дні замовкла, затихла, потім радісно відкрила свої очі і сказала: «Мама. Мамо, ти прийшла, нарешті». Обняла тремтячу над собою жінку і заснула тихо, спокійно, жодного разу не застогнавши.

Жінка застигла на місці. Все ще тримаючи нещасливий клапан в руці. Їй було дуже незручно стояти в такій позі над обіймаючою її за шию дівчинкою, але вона стояла. Довго стояла. Ноги затекли, і руки теж. Вона плакала, тихо плакала, щоб не розбудити дівчинку. Дівчинка рук своїх не розчепляла. Здавалося, вона ніколи взагалі їх не розчепить. Через деякий час жінка знайшла можливість акуратно прилягти поруч з дитиною серед усіх цих трубок і катетерів. Потім і вона заснула.

Прокинулася жінка від незвичного для неї почуття пильної уваги. І правда – на ліжку сиділа дівчинка, вся в трубках, нечесана, зі смішними скуйовдженим волоссям, і пильно, майже не кліпаючи, дивилася на жінку. Коли жінка прокинулася, дівчинка серйозним голосом запитала:

– Мамо, ти де так довго пропадала? Я вже зачекалася тебе тут!

Що вдієш, а відповідати-то треба якось. І жінка сказала:

– Дочко, твоя мама багато працює. Я тільки вчора з відрядження. Може, припиниш мене відчитувати і обіймеш?

Тут же вся серйозність дівчинки пропала без сліду, вона усміхнулася всім своїм ротом з молочними нерівними зубами, і кинулася мамі на шию.

– Я знала, що ти прийдеш за мною! Я знала! Я одна тебе чекала! Всі говорили, що у мене немає мами, немає тебе, ти уявляєш? Але я їм не вірила.

Поки дівчинка шепотіла слова і притискалася до грудей жінки, остання гірко думала про те, що хвороба поруч, причаїлася, і чекає свого часу, тільки на коротку мить давши дівчинці щастя знайти матір, хай і не справжню, і таку ж безнадійно хвору і змучену.

«Боже, що за нову хитрість ти придумав мені на прощання?! До чого цей сарказм, а?» – думала жінка. Але однією, вільною рукою, вона невпинно й ніжно гладила пухнасте скуйовджене волоссячко на голові дівчинки.

На хвилину дівчинка замовкла – починався напад головного болю. Розлючений і болісний. Малятко ніяким чином не показувала, що у неї щось болить, але жінка-то знала. Вона сказала дівчинці:

– Донечко, ти давай, тихесенько приляж зі мною поруч, і я тебе ось так обійму, і ми будемо лежати разом, добре? Давай відпочинемо!

– Так, мамо, давай, тільки я очі закривати не буду, така ти у мене красуня!

Малятко лягла на бік так, щоб весь час бачити маму, дивилася, намагаючись якомога рідше моргати, і усміхалася, намагаючись не показати, що у неї болить і розривається зсередини голова. Це можна було зрозуміти тільки по сильно стиснутим щелеп: нерівні молочні зубки міцно стиснули «ворітця» рота, і не дозволяли жодному стогону вирватися назовні. Так і заснула дівчинка, зі зімкнутими щелепами, весь час усміхаючись. Вночі почалася криза. Лікарі прийшли, розвели руками, помахали співчутливо головами над тілом дівчинки, сказавши, що кінець близький, і вони нічого не можуть зробити. Їм дуже шкода.

Дівчинка лежала у гарячці, не приходячи до тями. Жінка весь час сиділа поруч, не випускаючи зі своєї руки ручку маленької. Всі власні напади і болю жінки відійшли кудись на далекий план, і вона не відчувала їх зовсім. Все її життя, всі її почуття, які ще залишилися в тілі, зараз були віддані дівчинці, і належали вже не самій жінці, а малятку, що металося в маренні. Жінка запам’ятовувала кожну рисочку тіла своєї довгоочікуваної дочки. «Боже, яка вона у мене гарненька, – думала жінка, – яка смішна і сильна в той же час. Маленька, правда, але хіба це біда». Жінка спробувала помолитися, але жодної молитви не пам’ятав її мозок. Навіщо їй були потрібні молитви, коли не було в її житті сенсу? Раніше. Але тепер. Ах, як все не вчасно, невпопад. Тоді жінка знову заговорила з Богом на тій мові, що знала. Тими словами, що вживала і раніше в бесідах і образах на нього, але тільки тепер щось змінилося. Не було закидів і образ, не було погроз і проклять на словах жінки, але були вистраждана мудрість, чистота смирення і… паросточок могутньої любові:

– Боже, я багато разів говорила тобі погані, образливі слова. Якщо можеш, прости. Я ненавиділа життя і себе, прости. Я не вміла і не хотіла любити – прости. Нічого не прошу для себе, і немає в моєму серці жалю до себе, що так довго отруювала життя своє. Хочу тільки сказати: що б ти не вирішив, нехай буде так, як тобі треба. Якщо можна, то забери біль донечки моєї, і дозволь мені розділити її біль зі своїм, бо нічого страшнішого немає на землі людській, ніж матері бачити муки дітей її. Спасибі, Боже, що вислухав, я знаю це.

На наступний ранок дівчинка затихла зовсім. Не кидалася, не стогнала, не рухалася. Жінка зрозуміла, що дитина померла, але знову не народилося в серці жінки образи на Бога, бо тепер вона стала справжньою матір’ю, і хотіла тільки одного: щоб її дитя не знало мук, ні на землі, ні ще де-небудь. Тихо дивилася вона на обличчя дівчинки своєї, таке чисте і спокійне. І усміхалася.

Дівчинка відкрила очі і сказала:

– Мамо, ти можеш знайти мені альбом і кольорові олівці? – вид у неї був дуже серйозний, бровки насуплені, в очах – думка.

«Моя дитина жива, – подумала жінка, – жива моя дівчинка». Радість, що прилила до її серця, була такої сили і могутності, що, здавалося, її зараз розірве на місці від щастя, і це не дивлячись на те, що жінка не спала кілька діб поспіль, перенервувала. Ну а про те, що вона сама з вмираючих ракових хворих, жінка просто забула.

Хіба до хвороби їй зараз, коли її малятко так наполегливо вимагає собі альбом і олівці…?

– Сонечко, ти як себе почуваєш? – ласкаво і незвичайно ніжно запитала вона.

– Мамочко, як ніколи добре, а тепер, коли ти повернулася з відрядження, взагалі, тільки те й роблю, що відчуваю себе добре, але вчора мені снився сон: прилетіло два чорних дракона до мене, і хотіли спалити моє ліжечко. Я сказала одному з них, що у мене є мама, і показала кулак. Навіть два кулака! – дівчинка міцно стиснула кулачки і виставила їх люто вперед, – ось так саме йому я і показала! Той дракон, що вивергав на мене вогонь, злякався і сказав, що йому тут більше нічого робити.

Жінка попросила медсестру купити все те, що просила її дочка.

– Ось він мій дракон, що все час смажив мене в своєму вогні, поки ти не повернулася з відрядження. Він дуже чорний і брудний, у мене навіть олівець закінчився, поки я замальовувала його. Ось другий дракон: він сірий і пухкий, цей дракон літав над твоїм ліжечком, мамо!

Минув тиждень, пройшов другий, лікарі взялися робити томографію і рентгенівські знімки обом пацієнтам, що все ще жили, всупереч встановленим лікарями термінам і графікам. Знімки показали, що пухлини мозку, метастази в кістках і нарости на легеневій тканині розсмоктуються з неймовірною швидкістю…

Автор невідомий