“У кожного свій біль і своє щастя” Прекрасна розповідь, яка навчить вас ніколи не заздрити іншим!
Територія натхнення

“У кожного свій біль і своє щастя” Прекрасна розповідь, яка навчить вас ніколи не заздрити іншим!

«Щаслива, – думала власниця мережі модних кав’ярень, розглядаючи відому актрису, яка присіла за столик.

Красуня, виглядає на мільйон. Тільки й турбот – що бігти за новою колекцією прикрас, вибрати – на якому курорті відпочивати, відбитися від натовпу багатих шанувальників, та встигнути сховатися від папараці за високим парканом шикарного особняка.

А тут… голова обертом йде від цих поставок, податків, конкурентів, кредитів за квартиру і нову машину. Дитина з нянею росте, у чоловіка своя життя. І на Мальдівах починається високий сезон»…

«Щаслива, – думала її сусідка по будинку, прямуючи в перукарню, і випадково зустрівши «кавову бізнес-леді».

Живе поверхом вище у величезній квартирі, машини міняє, як рукавички.

А тут… пишеш ці програми, як проклята, пишеш. Ледве-ледве вдалося накопичити на однокімнатну квартиру. Працюєш з ранку до ночі, сидиш одна вдома, як затворница. Ні сім’ї, ні друзів. Ні розваг, ні відпустки. Тільки і читаєш в соцмережах: що краще – Ібіца або Тенеріфе. А життя повз проходить»…

«Щаслива, – думала про неї перукарка, спритно підстригати вологі пасма. – Сама собі пані. Працює прямо у власному будинку, попиваючи каву. Потикала в кнопки на ноутбуці – дзинь – гроші на карту капнули, причому, пристойні. Хочеш в Єгипет, хочеш до Туреччини.

А тут… скільки голів потрібно перестригти, тонну волосся з підлоги вимести, щоб хоч якусь копійку заробити. І кожній ще догоди, кожна норовить нерви помотати. До вечора ноги не тримають, а вдома свекруха зуби точить, ще з порога впивається в саму душу»…

«Щаслива», – думала про перукарку продавщиця, що продає рибу на вуличному лотку, пританцьовуючи від листопадового холоду і дуючи на розпухлі від мерзлої води руки.

Стоїть собі в теплі, в шльопанцях і халатику, красу дівчатам наводить, «чайові» в кишеньку збирає.

А тут… щоденне море в тазу… І в дощ, і в сніг, і в мороз… Ноги заклякли, пальці на руках не гнуться. Єдиний заробіток, якщо яка-небудь «бариня» не захоче в лусці ручки білі бруднити, і скаже рибку їй почистити. До вечора доплетешься до орендованої квартири, ляснеш горілки зі співмешканцем, тільки тоді і зігрієшся»…

«Щаслива», – думала про неї тоненька худенька натурниця, заворожено спостерігаючи, як продавщиця з апетитом наминає тістечко з білковим кремом, яке їй приніс в блістері вантажник з ринку.

Завжди сита, лопає солодощі в задоволення, кожен норовить її люблячи вщипнути.

А тут… Вічно голодна для стрункості, перебиваєшся випадковими заробітками, ніколи не знаєш – коли наступного разу поїсиш, де і з ким переночуєш. Роздягаєшся перед тим, хто заплатить, і звикаєш бути неживою річчю»…

«Щаслива», – думала про натурницю, яка позує з букетом листя молодому фотографу, елегантно вбрана дама бальзаківського віку.

Молоденька, з витонченою фігуркою, з загадковим поглядом. Все життя у неї попереду. І не знає вона, як це – коли в’яне краса. Як це – коли вмирають рідні. Як це – коли з чоловіком не склалося, а у дорослих дітей своє життя. Не знає гіркуватий смак вечорів в обнімку з самотністю»…

«Щаслива», – думала про елегантну жінку старенька бабуся, штовхаючи по доріжці скверу інвалідну коляску, в якій дрімав дідок.

Ще така молода і красива. Ще здорова і повна сил. Ще може собі дозволити витрачати гроші на гарний одяг, смачну їжу і приємні речі. Ще не знає, як це – коли всі жалюгідні крихти пенсії дочиста йдуть на ліки. Ще не знає, як це – прислухатися ночами до затихаючого диханню, і відчувати, що кінець близький»…

«Щаслива, – думала про бабусю, яка йшла за коляскою, самотня старенька, перекладаючи з каструльки з відбитою емаллю кашу в кілька котячих мисок під кущем.

Скільки їх бачу – завжди удвох. Вона йому ковдру на ногах поправляє, він для неї норовить ухопити гілочку горобини. Є, про кого піклуватися, є, кому пошкодувати.

А тут… помреш, і не помітить ніхто. І не знає вона, як це – варити собі кашу на воді, замість молока, щоб погодувати їх – бездомних і голодних. Аби хоч комусь бути потрібною»…

«Щаслива, – думала про бабусю, до якої щодуху мчали з десяток котів, молода бродяжка, намагаючись заспокоїти дворічну дочку, яка плакала.

Може заради розваги котів годувати, а мені дитину не завжди є чим нагодувати. Десь живе вона, десь ночує, кашу варить. І не знає, як це – не мати нічого свого, просити милостиню, тікати від поліцейських або спущених собак. Може, давно б уже з мосту вниз головою, та тільки дитину шкода»…

Вона розгорнула пом’ятий пакет, відламала шматок булки, яку сьогодні їй простягнула жаліслива тітонька, коли вони просили милостиню на сходах переходу, і сунула в руки голодній дівчинці.

Вона не бачила, що за ними спостерігає актриса, яка допила свою каву і сіла за кермо шикарного авто. Сидить мовчки, не повертаючи ключ запалювання, і, не кліпаючи, дивиться на дівчинку, старанно жує солодкий хліб. І у неї перед очима за мить – все її життя: красива казка, упереміш з цинізмом, зрадою, порожніми обіцянками і раннім абортом. Фальшиві ролі, дорогі подарунки, від яких на серці лід, прекрасний будинок… порожній і тихий ночами. Вона зустрілася з дитиною очима, і від розкритого дитячого погляду перехопило дух. Стежачи, як дівчинка обвиває ручками мамину шию, вона мимоволі доторкнулася до своєї, представляючи бажане дитяче тепло і безумовну любов, яку юна мама, здавалося, зовсім не помічає. А в голові крутилася лише одна думка: «Щаслива… Господи, яка ж щаслива»…

Автор: Тетяна Лонська