Найбільший дитячий страх – це коли мама загубилася
Хвилинка гумору

Найбільший дитячий страх – це коли мама загубилася

Найбільший дитячий страх – це коли мама загубилася. Залишила тебе вдома сидіти, сказала: “Я скоро повернуся, я в магазин”, і ось уже вечір, а мами все немає. І ліхтарі вже засвітилися, і темніє на вулиці, а мами немає!

І не поясниш ж дитині, що в магазині черга була і таке інше. А потім ще подружку зустріла, і забалакалася з нею, як це у жінок буває. А вдома заплакане чадо гикає і схлипує: “Я думав, що тебе вкралиииииии!”

Було таке? У мене так. Найбільший мій дитячий страх – це “маму вкрали”. Тому, ставши мамою, я ось ці моменти виключила повністю.

Я ніколи не залишала сина вдома одного, йдучи в магазин. Я жодного разу не губила його у великих магазинах, і ось цього страху втратити маму – у нього просто не було. Ніколи.

Зараз синові 18. Дорослий, самостійний чоловік з бородою. Ну, як з бородою… Якщо тиждень голитися не буде – вилитий Бармалей.

Вчора повернувся додому вночі, і відразу спати пішов. І чоловік теж щось себе погано почував, і рано спати ліг. І в першій годині ночі мене осінило: а хто з собакою гуляти буде? Чоловіки всі сплять. Не будити ж? Одяглася, взяла собаку, пішла з нею подалі від будинку, і ходжу така, гуляю. Ну, скільки я там з нею гуляла? Ну півгодини. Повертаюся до під’їзду – а там Дюша метається. Ошатний як скаут: в трусах, в тапочках і в пуховику на голе тіло.

– Що, кажу, совість прокинулася, так? – і усміхаюся з сарказмом.

А потім дивлюся: на Дюші лиця немає. Лице ось таке, ніби сьогодні Брежнєв помер і група Бітлз розпалася.

– Ти! – кричить, – Ти !!! Ти, блін… Ти де була?! Тебе сорок хвилин вже немає! Я тут бігав і кричав – ти чула?

– Неа, – кажу. – У мене навушники.

Відкрив рот, щоб щось ще мені сказати, і раптом як обійме. В шию носом ткнувся, і руками волохатими своїми за шию обняв і стоїть мовчки.

Аж злякалася. Кажу:

– Ну, ти що? Ну, Дюш? Ну, куди я подінуся? Я ж з собакою.

І він так глухо:

– Я думав, що тебе вкрали… Я дзвоню, у тебе телефон чомусь недоступний, навколо будинку десять разів пробіг – немає тебе. І не відгукуєшся ще. Мам, я тебе дуже прошу: краще мене буди, якщо треба. Я з тобою до двадцяти років весь сивий буду.

Теж його обняла. Ну, як обняла… Навшпиньки встала, і щось там обняла, до чого дотяглася. У пуховик його лицем уткнулась, і стою. Собака стрибає, дощ іде, він в калюжі стоїть, в трусах і в тапочках… Маму загубив. Мій ожилий дитячий кошмар…

Але ж цей страх – він несвідомий. Навіть якщо тобі 20, 30, 50 років – ти все одно боїшся за маму. Що піде з дому без телефону і загубиться. Що її вкрадуть – а її неодмінно вкрадуть, тому що вона красива! Тому і сваримося на мам:

– Ти чому пішла кудись, і мене не попередила: де ти і коли повернешся?

Бережіть своїх дітей. Навіть якщо це вже сиві діти, і у них є свої сиві діти.

Вкрали маму – це дуже страшно. Я вчора бачила.

Лідія Раєвська
За матеріалами