Ми були родиною, в якій негативно мислили навіть діти. Але я змінила нас одним питанням!
Територія натхнення

Ми були родиною, в якій негативно мислили навіть діти. Але я змінила нас одним питанням!

Ми були родиною, в якій негативно мислили навіть діти…

Скільки років це тривало, я не знаю. Це було настільки звичним, що не здавалася ненормальним. Ми з чоловіком бурчали постійно, на все і всіх навколо. Ми були незадоволені життям і один одним з раннього ранку: “Де мої чорні шкарпетки? Чому ти їх знову не випрала?”,” У нас закінчився цукор! Ти що, не міг купити цукор по дорозі додому, я ж просила!”, “У мене зламалась нова парасолька! – Тому що твоя мама вирішила заощадити на нормальній парасольці і купила китайське г…”, “А твій тато не може знайти кращу роботу, щоб я могла купувати не китайське г …!”.

Скільки років це тривало, я не знаю. Це було настільки звичним, що не здавалася ненормальним. Ми з чоловіком бурчали постійно, на все і всіх навколо. Ми були незадоволені життям і один одним з раннього ранку: “Де мої чорні шкарпетки? Чому ти їх знову не випрала?”,” У нас закінчився цукор! Ти що, не міг купити цукор по дорозі додому, я ж просила!”, “У мене зламалась нова парасолька! – Тому що твоя мама вирішила заощадити на нормальній парасольці і купила китайське г…”, “А твій тато не може знайти кращу роботу, щоб я могла купувати не китайське г …!”.

Повертаючись додому з роботи, дитячого садка і школи, ми продовжували ділитися своїм негативним настроєм, для нас безглуздим було все навколо – погода, ціни в магазинах, колеги по роботі, однокласники, іграшки, одяг, фільми, музика, спортсмени… і в якийсь момент я раптом спливла з цього нескінченного потоку озлобленості й невдоволення і немов побачила нашу сім’ю з боку.

Ми були жахливі. Проблеми, які не були варті в нормальній сім’ї навіть хвилини уваги, в нашій зводилися в квадрат і приймали таке значення, немов від них залежало наше життя! Не купили цукор – так подумаєш, біда яка, спустися в магазин та купи. Не випрали тобі светр – так боже ти мій, одягни інший, їх у тебе повно. Не встежили, що закінчився твій улюблений шампунь – ну візьми дитячий, очі щипати не буде… Але ні, цукор, светр і шампунь запросто могли стати приводом для образ і погроз розлучення. Як батькам нам не було ніякого виправдання в тому, що ми ростили незадоволених, нетерпимих один до одного дітей, вічно скривджених егоїстів, які думають, що всі навколо їм винні.

– А є хоч що-небудь, чим ти був сьогодні задоволений?, – несподівано для себе вигукнула я, звертаючись до чоловіка.

Над сімейним столом повисла тиша. Сини вирішили, що питання було звернене до кожного з них, і теж раптом задумалися.

– У садку не було противного киселю, – відповів молодший.

– Мене похвалила вчителька за малюнок, – слідом відгукнувся старший.

Чоловік мовчав.

– Чудово! Виявляється, що щось хороше за день теж відбувається! А ми навіть не помічаємо… Так, дивись, гарне почекає-почекає, та й не дочекається, що його помічають, і піде від нас назавжди. І буде все наше життя складатися тільки з поганого.

Молодший заморгав віями, приготувавшись від таких пророцтв розплакатися.

– Мама пожартувала, – буркнув чоловік. – У неї вічно дурні жарти.

– А ось і не пожартувала. Ось що хорошого сталося в твоєму житті сьогодні? Ти запізнився сьогодні на роботу?

– Ні.

– Ура! Гарне – раз. Чи була смачною вечеря, яку я приготувала?

– Так.

– Два! – раділа я.

– І чай дуже смачний, мамо! – зрозумів правила гри старший син. – А ще мені тітонька на вулиці дозволила погладити її собаку, і собака мені дуже раділа!

– Чудово! А у мене сьогодні на роботі не було криків і авралу. А коли я йшла додому, то вітер був теплий і приємний, і так хотілося погуляти ще.

Чоловік того вечора так і не зізнався в тому, що хорошого він зауважив навколо себе. І я б, може, теж забула цей раптовий діалог, але діти не дали мені цього зробити. На наступний же день, відразу як ми сіли вечеряти, вони радісно “відзвітували”:

– Мамо, сьогодні у мене було відразу три “хорошого”: не було киселю, я знайшов гарну паличку і мені снився хороший сон в обід,

– А у мене п’ять з математики та на фізкультурі я бігав швидше за всіх.

Це було дуже мило. Я подивилася на чоловіка:

– А що доброго сталося в тебе, любий? За що ти був вдячний цього дня?.

– За те, що вистачило грошей на оплату електрики, газу та інтернету, – відповів він, сьорбаючи чай. – Вистачить? Ну і чай смачний…

Спочатку я не думала, що традиція питати один у одного, що хорошого було в тебе сьогодні, закріпиться в нашій родині. Але вона закріпилася. І це виявилося кращим, що з нами сталося. Тому що ми стали змінюватися на краще, стали помічати більше хорошого, а не лихого, не акцентуватися на негативних дрібницях. Виявилося, що жити з подякою набагато легше, ніж з вантажем невдоволень і претензій до всіх.

А ще – і це найбільш приголомшливе в нашій історії! – я багато дізналася про нас усіх. Немов заново познайомилася і з чоловіком, і з дітьми, і з самою собою. Адже те, за що ми були вдячні минулому дню, говорило про те, що ми цінуємо, чим дорожимо, що вважаємо важливим. Це зробило нас ближчими один до одного. І ця версія нашої сім’ї мені подобається значно більше.

Навчитися цінувати подароване Богом життя, насолоджуватися кожним днем, вміти знаходити у нашій щоденній рутині щось приємне – ось справжнє мистецтво! Адже щастя – це не те, що просто трапляється. Щастя – це вміння помічати в житті хороше, важливе, світле. Комусь цей навик дано з народження, а хтось повинен розвивати його в собі. Часом довго, роками… Але він того вартий!

Євгенія Головіна