Що маємо – не бережемо, а втративши – плачемо…
Територія натхнення

Що маємо – не бережемо, а втративши – плачемо…

Тамара вирішила піти від чоловіка. А що? Ще не стара, симпатична.

А чоловік? Ну зовсім же не цінує її. Не говорить, що вона красива, не помічає нове плаття, нову стрижку. А ось Федір Михайлович з сусіднього будинку все це помічає. І при зустрічі скаже завжди:

– Ну, Тамаро Іванівно, ну ви сьогодні в цій сукні як квітка. Навколо вас зараз метелики запурхають. І ручку їй поцілує. А чоловік мовчить. Він сумки важкі з картоплею несе і нові шпалери для спальні. І не може в цей час ручку дружині поцілувати. Або під машиною лежить і поспішає відремонтувати її швидше, тому що Тамарі до перукаря треба їхати.

Лежить там, одні ноги тільки видно з-під машини, і не може сказати дружині, що плаття на ній сьогодні красиве. Або ось зварить Тамара суп, а чоловік з’їсть цей суп, скоринкою хліба підбере останні крапельки з тарілки і мовчки чай наливає. І чорт його знає, смачно йому було чи ні? Міг би сказати, а він мовчки чай з бубликами п’є. Мовчун.

А тут квартиру в сусідньому під’їзді стали здавати і Тамара вирішила:

– Піду. Не цінує. Мовчить цілими днями. Все чогось вовтузиться, зайнятий завжди. І в театр його не докличешся, він краще вдома телевізор подивиться. Так їй чоловік і відповідає.

Меблі в новій квартирі були і Тамара стала речі свої відносити. Не всі відразу, а поступово. Прийде ввечері, в сумку свої сукні складе акуратненько і йде. А назавтра знову прийде, сервіз чайний забере.

Чоловік нічого не говорить, схуд тільки.

– Бери, Томо, що потрібно. Може допомогти тобі там треба? – тільки й скаже.

В середині вересня, несподівано, похолодало і Тамара ввечері, прийшовши з роботи, зайшла в свою колишню квартиру, щоб забрати тепле пальто. Чоловік в кухні картоплю смажив. А в передпокої, на килимку, згорнувшись в клубок собачка спить. Худюща, всі ребра випирають і шерсть збита, брудна. Коли жінка зайшла, собака встати спробувала на тонкі тремтячі лапки і впала. Тільки худим хвостиком намагалася махати.

– Стьопо, що це? Ти де це нещасне створіння знайшов? – запитує Тамара.

– Так ось, прийшла сьогодні до гаражу і не йде. Ноги її від голоду вже не тримають. Так на руках і приніс. Вівсянку ось їй зварив.

– Степане, а може помиємо цю бідолаху? Я допоможу. Тепленькою водичкою з милом, акуратно. І ось вони разом цю собачку намили, в рушник закутали, а собачка їх все лизнути намагалася своїм язиком теплим: то в ніс лизне, то в щоку. І вони сміялися і тихенько відмахувалися. А потім собаці дали вівсянку і дивилися, як вона їсть. І чоловік запропонував:

– У мене картопля насмажена, хочеш повечеряти?

Тамара взяла й погодилася.

І вони їли смажену картоплю і обговорювали, як собачку назвати. Степан всякі смішні клички пропонував і Тамара сміялася. Але потім вони все-таки її Найдою назвали. А коли вони чай стали пити, Стьопа тістечка “Картоплю” з холодильника дістав. Виклав на красиве блюдечко зі словами:

– Пригощайся, Томо. Ти ж любиш “Картоплю”.

– Люблю. А ти що, чекав мене?

– Чекав. Похолодало ж, а ти без пальто. У тебе ж тільки плащ узятий. Я і чобітки тобі теплі підремонтував, підошву приклеїв, тепер міцно тримається. Ти і чобітки візьми, холодно стало. Бережи себе. Ти що, Томо, плачеш?

А на вулиці йшов дощ. І перехожі, прикриваючись парасольками, поспішали додому. Бо вдома їх чекають. І перехожі піднімають очі, відшукуючи своє вікно серед сотні інших і усміхаються, тому що бачать там світло.

Нехай у кожного буде людина… яка чекає…

Анна Богданова