— Це не свекруха, – думала Ольга. — Звалилася на мою голову…
Територія натхнення

— Це не свекруха, – думала Ольга. — Звалилася на мою голову…

— Це не свекруха, – думала Ольга.

— Звалилася на мою голову, – думала вона, – просто королева якась. І кімнату їй довелося віддати одну із двох. А їм із донькою та чоловіком переміститися в іншу. Хоч вона і більша, але все ж тісно.

Інші бабусі всі з онуками живуть у кімнаті – і у Васькіних, і у Миколаєвих. А ця приїхала – і з порога:

— Мені, Олюсю, окрему кімнату треба. Стара я вже по гуртожитках блукати. Та й дитині при батьках спокійніше.

Звільнили їй кімнату. Далі – краще.

– Олюсю, я готувати не буду, та й прибирати теж. Ти вже як звикла, так роби. Якщо що допомогти – кажи, допоможу, якщо зможу.

Дістала свої коклюшки і сидить, мереживо плете. Люська, дочка, до неї одразу прикипіла. Хоч і мала зовсім – три роки, але за бабусею, як хвостик бігає.

Та її особливо не сюсюкає. Але то казку, розкаже, то волосся розчеше. То вони вишивати сядуть, робити щось.

А незабаром баба Катя знайшла собі подружку в сусідньому під’їзді – бабу Стешу, а в тої онук Миколка п’ять років. Так вони призвичаїлися гуляти разом ходити. Влітку – у ліс, на красиву галявину. Під великою ялиною лежали дві колоди – поменша і побільша. Ось вони ту, що більша пристосували під стіл, а на тій, що менша – сиділи.

Брали із собою покривало – на ньому діти відпочивали. Та ще й нехитрий перекус – хліб із сіллю та воду.

Люська з Колею будували з гілок курені, набирали шишок та гралися. А бабусі сиділи, та неспішно розмовляли, та рукоділлям займалися.

Іноді до них хотіли прибитися інші діти, але бабусі суворо говорили:

— Ліс без дорослих не любить, може занапастити. Бери свою бабусю, та ходімо! Але іншим бабусям не було коли: вони прибирали, готували та прали, намагаючись встигнути до приходу молодих з роботи.

Поступово Оля заспокоїлася. Свекруха справді майже нічого по дому не допомагала, проте Люсею займалася за повною програмою. Донька стала спокійною, веселою. вивчила багато прислів’їв та приказок, почала складно говорити, любила розповідати. Бабусю просто любила. Приходила до бабусі до кімнати в гості. У тієї там завжди ідеальний порядок:

— Речі, Люсенько, люблять жити у чистоті та щоб їх поважали. Ти ж ось яка розумниця: щодня плаття чисте носиш, волосся заплітаєш. А ось стіл стоїть. Думаєш, він любить, коли його лисина пилом покривається? А ящики – його кишені. І в них теж порядок мусить бути. Або підлога… Ми ж у неї на голові живемо! Так треба, щоби їй добре від цього було. Ти он фантик кинула, а в неї тепер там голова свербить. Рук немає, почухати не може.

— Ой, я ж не знала! Я, бабусю, 2 фантика прибрала – і той, і інший, він під диваном був! А диван йому не заважає? А ми?

— Ні, Люсенько, диван не заважає і ми теж. У нього ж така робота. Кожен має свою роботу. Мама з татом працюють, я все життя працювала, ти виростеш, теж працюватимеш. І кожна річ у будинку має свою роботу.

А Ольга дивувалася: цікаво виходить – людина нічого наче не робить, а вдома чистота та порядок підтримуються, як за помахом чарівної палички. І їй, Ользі, роботи менше.

А ще вона помітила, що до неї, до Ольги, всі сусіди почали з повагою ставитись. Навіть на роботі начальник премію раптом виписав.

Якось йшла Ольга додому раніше. На лаві бабки з усієї вулиці сидять, невісток своїх обговорюють. І почула краєм вуха, як хтось у свекрухи спитав:

— А твоя як?
— Моя? Гарна. Жодного разу голос на мене не підвищила, по будинку все сама: і готує, і пере, і прибирає. Ще на роботу ходить! Пощастило моєму Андрюшці таку жінку зустріти!

Ольга аж почервоніла. Зазвичай бабки своїх невісток ганять останніми словами… а тут таке.

Задумалася Оля:

— Дивно, як виходить. До приїзду Катерини Ігнатівни ми з Андрюшкою як кішка з собакою жили. Начебто й любимо одне одного, але сваримося. Коли кімнату свекрухи готували, я його мало живцем не з’їла. А що ж виходить? Ми ж з того часу жодного разу і не посварилися! Баба Катя за все мене хвалить: і готую смачно, і прибираю швидко і чисто, і за одягом стежу краще за хімчистку.

Та й про Андрюшку завжди добре: роботящий, за всім у домі стежить, мене балує. А він і справді став подарунки тягати. Принесе цукерку Люсі, квіточку чи хустинку матері, а найбільший подарунок – мені. Навіть якось ніяково.

І про Люську завжди каже, що спокійна, розважлива. Що відмінницею у школі буде. А та старається- вже й читати навчилася, і рахувати, вишиває непогано, на шпиці поглядає.

— У мене найкраща свекруха на світі, – думала Ольга, – та й яка вона свекруха, вона наче чарівниця! Страшно подумати, що було б, якби вона до нас не приїхала…

За матеріалами