Гарна історія про те, що кохати та здійснювати мрії ніколи не пізно!
Територія натхнення

Гарна історія про те, що кохати та здійснювати мрії ніколи не пізно!

Чоловік та дружина вирішили поїхати на море. Вони на морі були в молодості один раз, а потім не було коли їздити. Дочку та сина вони відправляли у табір на море, звичайно. А самі працювали багато. Вони жили у селищі; город, господарство, живність. Багато турбот. Дружина працювала медсестрою, чоловік – водієм. Діти виросли і почали жити окремо зі своїми сім’ями. І ось ці батьки зібралися у поїздку. Стали дивитися путівки недорогі, оформили закордонні паспорти, щовечора після роботи дивилися фотографії готелів. Це було цікаво та захоплююче. І хвилююче! Курс валют дивитися, номери готелю, «зірочки», що включено, відгуки читати… Багато стало розмов, навіть суперечок, але добрих, – передчуття поїздки зробило важке життя цілком терпимим. І гроші вони заощадили.

А потім дружина сказала чоловікові одного вечора: мовляв, куди це ми зібралися. Дурниця якась вся ця поїздка. На кого ми залишимо господарство? Давай краще вчинимо розумно. Ти відпочинеш з вудкою біля ставка, як завжди. Я шпалери поклею нові. Буде гарно вдома. А гроші ми віддамо синові, йому треба брати квартиру в іпотеку. І ми йому допоможемо. А поїдемо колись потім.

Чоловік погодився. Так розумніше, звісно. Навіщо за два тижні віддавати стільки грошей, краще синові віддати. Правильно. А потім дружина вийшла на подвір’я і побачила: чоловік сидить на чурбачку біля гілки і плаче. Жах який і ганьба: дорослий сивий мужик сидить на чурбачку і хникає як маленький! Сльози течуть по зморшках. Він не думав, що дружина побачить. Він у дальній кут подвір’я пішов, там і сидів. І, уявляєте, плакав.

Він плакав за мрією. От і все. Не шкода йому було грошей анітрохи! Не через гроші він плакав, не від образи на дружину чи на сина, ні, звичайно. За мрією він плакав. Ось цими пальмами, морем, «єгипетськими свинтусами», як один селянин сфінксів називав. За своє життя, яке невблаганно закінчується. Просто ми цього не помічаємо зазвичай.

Дружина повернулася тихенько до будинку і теж заплакала. Потім витерла сльози рушником, поправила зачіску, вийшла рішучим кроком у двір і покликала чоловіка. Він підійшов, як ні в чому не бувало. Чого, мовляв, звала, Таню?

І дружина міцно обняла чоловіка. І сказала, що треба їхати. Летіти треба до цих свинтусів, до моря, пальм, рибок. Все вирішено. Це вона дурість зморозила з переляку. Страшно таки до чужої країни їхати! Але з чоловіком не страшно! Вибач, Толю, мій переляк і боягузтво, вибач.

Вони полетіли тоді до моря. І жодної хвилини не шкодували про це. Вони були щасливі і ці два тижні, і півроку до поїздки, і досі вони щасливі. Вечорами вони дивляться фотографії з тієї подорожі. І впиваються спогадами.

І потім ще поїдуть. Колись.

Добре, що вони поїхали, правда? Добре, що дружина зрозуміла. Дорослі люди раз у житті також можуть заплакати; нічого в цьому кумедного немає. Це туга за мрією. Яку інколи так просто виконати.

Ганна Кір’янова