Право пожити для себе…
Територія натхнення

Право пожити для себе…

З того часу, як донька вийшла заміж, пройшов не один рік, але з кожним роком ми віддалялися все більше. Мені здавалося, що вона зовсім забула про батьків. Скучивши, я набрала Олін номер. Мені довго не відповідали і нарешті я почула:

— Слухаю!

— Олюсю, це мама. Ти що так запихалася? У спортзалі, мабуть, знову? Тобі незручно говорити?

— Ні. Машину мию.

— А чому ж ти?

— Ну, а хто? Чи на мийку за шалені гроші?

— Бог на допомогу, люба. Я ось чому дзвоню… Олюсь, приходьте з чоловіком у неділю до нас. У нас із татом річниця весілля. Посидимо, шашлик посмажимо, побалакаємо…

— А чого раптом відзначати щось надумали? Сивина в бороду, біс у ребро? – вигукнула донька.

— Так, ми вже 30 років разом. Як не відзначити?

— Вибач, мамо, не вийде. Ми у неділю на весілля запрошені. У Славки найкращий друг одружується. У вас цих роковин ще скільки буде, а перше весілля — воно одне.

Я проковтнула комок в горлі, що так не вчасно накотив, і тільки змогла видавити:

— Шкода, а ми так скучили.

— Та ми теж, мамо, але ж не відмовляти людям. Тільки ти не ображайся, ми обов’язково привітаємо вас. Потім. . .

— Гаразд, – намагаючись не видати своє розчарування, сказала я. — Подзвоню твоєму братові.

На жаль, у сина теж були свої плани. Поклавши трубку, я розплакалася як дівчинка, не в змозі вгамувати своє розчарування.

— Що трапилося, Ніно? — розгублено запитав чоловік.

— Нічого особливого милий, просто діти не зможуть приїхати на нашу річницю весілля, а я дурепа так сподівалася все зібрати за одним столом.

— Та гаразд, досить сумувати! Це ж наше свято, зрештою, а не їх.

Цієї ночі мені не спалося. Немов камінь на груди поклали. Образа спати не давала, підносячи все нові та нові картини. Що я не так зробила у своєму житті, що діти мене не цінують? Обох вивчили, кожному житло забезпечили, все робили, щоб дітки ні в чому не мали потреби, а вони як чужі. Чоловік заспокоював мене:

— Дорогенька, вони вже мають свої сім’ї, їм не до нас. Ну, я ж є в тебе і ти в мене. Заспокойся. Давай я тобі валеріанки накапаю?

— Та вже випила. Ти на роботі весь час, я сама. Словом немає з ким перемовитися. Пусто мені, Вітю.

Наступного дня чоловік прийшов надзвичайно рано.

— Щось на роботі?

А він увесь сяє. Простягає мені букет із-за спини.

— Це для тебе! Завтра їдемо відпочивати на озеро на цілий тиждень.

Будиночок, який орендував Віктор і справді був чудовий. Навколо море квіти і вид на озеро з вікна.

Прокинувшись уранці, я виявила, що все ліжко завалено квітами, по кутках кімнати красувалися різнокольорові кулі. А коли я хотіла вмитися і подивилася в дзеркало, то побачила напис «З річницею весілля, кохана!».

Від щастя, я готова була розплакатися. Глянувши у вікно, я побачила свого чоловіка, що несе в руках плетений кошик. Ще подумала, що за сюрприз він мені готує. Взявши до рук кошик, я почула тонке попискування, відкривши, я побачила крихітну руду грудочку.

— Ну як? Приймеш? — чоловік сяяв, як начищена каструля.

— Вітю! Це найкраще свято в моєму житті.

Ми провели буквально медовий місяць, правда, який тривав лише тиждень, але вражень вистачить ще на роки. Після приїзду не замовкав телефон. Діти нас загубили:

— Мамо, у вас є совість? Ми телефонували тисячу разів вже, телефон не доступний!

— Та що ти так розійшлася, – відповіла я дочці, – чи маємо ми право з батьком відпочити чи ні?

— Звісно. Просто не дзвониш, не переживаєш.

— Ну, у тебе ж є кому про тебе подбати. А ми з татом вирішили пожити для себе.

— Для себе?! Мамо, що відбувається?

— Просто у нас медовий місяць, і нам не до вас.

З того часу у нас уже рік як медовий місяць. Діти стали уважнішими, чоловік пішов із роботи і ми навчилися обходитися малим, адже у нас є МИ.

За матеріалами