Психологічний трюк, який докорінно змінить ваше ставлення до дитячої істерики. Ділюсь хитрістю!
Для дітей

Психологічний трюк, який докорінно змінить ваше ставлення до дитячої істерики. Ділюсь хитрістю!

Багато батьків напевно чули поради оточуючих: “Та ви неправильно виховуєте!”, “Треба карати, щоб не кричав!”, “Потрібно бити частіше, щоб був слухняним”, “Ясно, чому репетує!”.

Поради давати простіше, але коли сам виховуєш, то починаєш розуміти, що немає ідеального рецепту. Дитина може “кричати, як різана” з багатьох причин. І батьки від цих незрозумілих криків починають самі злитися, виходити з себе, а це виливається в нові крики, покарання чи рукоприкладство.

Просто уявіть собі ситуацію:

У вас щось сталося, якась неприємна ситуація, яка зіпсувала настрій. Наприклад: ви голодні та злитесь, зриваєтеся на близьких. Або щось самі загубили і також звинувачуєте всіх довкола. Але нам самим це може здатися нормальним.

“Я ж спізнюся на роботу, а тут ще ця безглузда краватка кудись поділася” – і ось уже невдоволення, від якого страждають оточуючі.

Себе ми з легкістю приймаємо такими, якими ми є. Знаходимо собі виправдання. Але чомусь це не працює із нашими дітьми. Дитина сердиться і плаче не просто так. У неї теж якась своя міні-трагедія, а ми ще посилюємо своєю агресією: “Зараз покараю! Хочеш отримати по попі?”. А потрібно лише дізнатися в чому проблема.

Психологічний прийом, щоб назавжди змінити ставлення до дитячої істерики

Найчастіше істерики трапляються у дітей 2-3-х років, коли вони намагаються намацати межу дозволеного та перевіряють нерви батьків на міцність.

І для таких моментів, у мене є цілий арсенал хитрощів, але вони не допоможуть для старших дітей. Це не сподобається тим, хто будь-яку непокору звик вирішувати силою, криком та погрозами.

Іноді трапляються якісь незрозумілі моменти, коли син 4-х років починає конфліктувати з мамою. І все це може перерости в плач у будь-який момент.

Зараз метод “відвернути увагу” – не спрацює. Хлопчик уже дорослий, на ці хитрощі він уже не клюне, потрібно щось інше. Карати? Налякати ременем? Ні, ці методи не для нас.

Ось приклад:

Мій син почав нервуватися. Від усмішки не залишилося й сліду. Дружина відразу намагається його розважити, відвернути увагу. Але це вже не працює, але вона, здається, забула про це.

Тому це напружує, він починає нервуватися ще сильніше. І ось уже течуть сльози. Мама щось продовжує пропонувати і починає думати, що ці примхи через те, що він не хоче в садочок. Мама сама починає злитися, і хлопцеві стає ще образливіше. І ось уже істерика у всій красі. Тут уже й в мені починає все вирувати, але я розумію, що наша агресія взагалі не доречна.

  • Тут я уявляю собі ситуацію, про яку писав раніше:
    Я загубив краватку і зриваюся на інших, а на мене за це кричать і хочуть покарати. І які ж у мене відчуття?

Дружина кличе мене на допомогу, мовляв, може тебе послухає? Я беру за руку сина, і просто спокійно говорю: “Все добре, сину, йди я тебе обійму”. Він обіймає, а я ставлю одне запитання: “У чому тобі потрібно допомогти? Можеш сказати, я завжди виручу”.

Він, пхикаючи, дістає з кишеньки відламаний шматок пластику, який колись був спойлером у його машинки, а іншою рукою показує під ліжко.

Виявилося, що коли він намагався щось зробити з цією деталлю, частина спойлера впала на підлогу. А потім прийшла мама і випадково вдарила ногою цієї деталі так, що вона залетіла під ліжко.

Запитую: “Через це ти засмутився? Якщо допоможеш мені, то ми все полагодимо разом за 2 хвилини”. І ось усмішка вже повертається, а син виносить із комори мій ящик з інструментами. А потім біжить до мами з обіймами, мовляв, вибач, що поводився так, тато все вирішив.

Найголовніше, це запам’ятати, що коли дитина поводиться неадекватно, це й наша проблема. Це ми не можемо/не хочемо зрозуміти, що її непокоїть.

За матеріалами