Несподіваний спосіб підвищити самооцінку дитини
Для дітей

Несподіваний спосіб підвищити самооцінку дитини

Усі батьки хочуть бачити своїх дітей успішними і впевненими в собі людьми. Але як виховати в них ці риси? Журналістка натрапила на цікаве дослідження та вирішила перевірити його на власній родині. Ось що в неї вийшло.

Я не надавала великого значення бесідам про те, де познайомилися бабуся з дідусем або як вони провели дитинство. Поки одного разу мені на очі не потрапило дослідження 1990-х років.

Психологи Маршалл Дьюк і Робін Фівуш з Університету Еморі в США провели експеримент і з’ясували: чим більше діти знають про своє коріння, тим стабільніша в них психіка, вища самооцінка і більша впевненість у тому, що вони можуть керувати своїм життям.

Розповіді родичів дають дитині можливість перейнятися історією сім’ї, формують почуття зв’язку з іншими поколіннями, – прочитала я у дослідженні. — Навіть якщо дитині лише дев’ять, вона відчуває єднання з тими, хто жив сотню років тому, вони стають частиною її особистості. Завдяки цьому зв’язку розвиваються сила духу та життєстійкість.

Що ж, чудові результати. Я вирішила випробувати дослідження вчених на власних дітях.

Вони легко впоралися з питанням “Чи знаєш ти, де виросли твої батьки?”, але на бабусі та дідусі запнулися. Потім ми перейшли до питання “Чи знаєш ти, де твої батьки познайомилися?”. Тут теж заминок не було, причому версія виявилася дуже романтичною: «Ти побачила тата в натовпі в барі, і це було кохання з першого погляду».

А ось на зустрічі бабусі з дідусем знову забуксували. Я розповіла, що батьки чоловіка познайомилися на танцях у Болтоні, а мої тато та мама зустрілися на мітингу кампанії за ядерне роззброєння.

Пізніше я запитала Маршалла Дьюка: “А нічого, якщо деякі відповіді трохи прикрашені?” За його словами, це не має значення. Головне, щоб батьки ділилися сімейною історією, а діти могли щось розповісти про неї.

Далі: “Чи знаєш ти, що відбувалося в сім’ї, коли ти (і твої брати чи сестри) народилися?” Старший був зовсім маленьким, коли з’явилися близнюки, але згадав, що тоді називав їх «рожевий малюк» та «блакитний малюк».

І тільки я зітхнула з полегшенням, як питання стали делікатними. “Чи знаєш ти, де працювали твої батьки, коли були зовсім молодими?”

Старший син одразу згадав, що тато розвозив газети на велосипеді, а молодша дочка — що я була офіціанткою, але в мене це погано виходило (я постійно розливала чай і плутала частиковий соус з майонезом). “А коли ти працювала в пабі, посварилася з шеф-кухарем, бо жодної страви з меню не було, і тебе чули всі відвідувачі”.

Я справді їй це розповідала? Їм взагалі таке треба знати? Так, стверджує Дьюк.

Навіть безглузді історії з моєї юності їм допомагають: так вони дізнаються, як їхні родичі долали труднощі.

Неприємну правду часто приховують від дітей, але розповіді про негативні події можуть бути важливішими для формування емоційної стійкості, ніж позитив, – каже Маршалл Дьюк.

Існує три типи оповідань про сімейну історію:

  • Про піднесення: «Ми досягли всього з нічого».
  • Про падіння: “Ми все втратили”.
  • І найвдаліший варіант – «гойдалка» від одного стану до іншого: «У нас були і злети, і падіння».

Я виросла на оповіданнях останнього типу, і мені подобається думати, що діти запам’ятають ці історії. Мій син знає, що його прадід став шахтарем у 14 років, а дочка — що прапрабабуся пішла працювати, коли була ще підлітком.

Я розумію, що зараз ми живемо в зовсім іншій реальності, але ось що каже сімейний терапевт Стівен Волтерс:

Самотня ниточка слабка, але коли вона вплетена у щось більше, пов’язана з іншими нитками, її набагато складніше розірвати. Так і ми почуваємося сильнішими.

Дюк вважає, що обговорення сімейних драм може стати гарною основою для взаємодії батьків та дітей, коли вік казок на ніч пройде.

Навіть якщо героя розповіді вже немає в живих, ми продовжуємо вчитися в нього.

Ребекка Харді