Одного разу сто років тому в автобусі в мене витягли з сумки гаманець. Я запізнювалася на роботу і повертатися додому вже не встигала.
Підійшла до контролерки на станції та зізналася, що не можу заплатити за проїзд.
Вона одразу ж пропустила мене.
– З мене шоколадка, – обіцяла я.
Вона махнула рукою – ще чого! І не смій переживати через дрібниці. Обіцяєш?
Я доїхала до роботи, розповіла колезі, що сталася, попросила в борг. Гроші повернула, а про свою рятівницю геть-чисто забула, ніби гумкою стерли. Згадала зовсім випадково, місяці за два-три. Купила в кіоску коробочку цукрового печива — хорошого шоколаду не знайшла.
Я не знала, як її звуть, не запам’ятала її обличчя. Заглянувши до контролерки на станції «Південна», пояснила, що хочу залишити печиво жінці, яка одного разу мене виручила.
— Це до Таньки, – зітхнула вона. — Тільки ти запізнилася. Її машина збила, на смерть. Дев’ять днів того тижня справили.
— Може мене зовсім і не Таня врятувала, – засмутилася я.
Жінка розплакалася – вона. Іншої такої у нас не було.
Я попросила описати Таню – мені важливо було запам’ятати її.
Вона втерла сльози і лагідно повела руками у повітрі:
— Вона була… вона була ніби яблучний пиріг.
Пам’ятаєте у Бродського: «Не потребность в звезде пусть еще, но уж воля благая в человеках видна издали, и костры пастухи разожгли»?
Ця історія двадцятирічної давності — про них. Про людей, що розпалюють багаття. Про людей, які простягають руку допомоги без роздумів і без користі. Про тих, хто не тільки на Різдво трохи волхви. Вони ніби яблучні пироги. Хтось допомагає нам залишатися людьми.
Дякуємо їм.
З Різдвом, друзі — апостольським та православним.
Нехай «не видно стежки у Віфлеєм через снігову крупу», але ми з вами точно знаємо, що вона є.
Про те й живемо. Про те й житимемо.
Наріне Абгарян
За матеріалами