Є люди, як яблучні пироги… Від них віє теплом, затишком та добротою
Територія натхнення

Є люди, як яблучні пироги… Від них віє теплом, затишком та добротою

Іл.: Наталія Леонтьєва

Одного разу сто років тому в автобусі в мене витягли з сумки гаманець. Я запізнювалася на роботу і повертатися додому вже не встигала.

Підійшла до контролерки на станції та зізналася, що не можу заплатити за проїзд.

Вона одразу ж пропустила мене.

– З мене шоколадка, – обіцяла я.

Вона махнула рукою – ще чого! І не смій переживати через дрібниці. Обіцяєш?

Я доїхала до роботи, розповіла колезі, що сталася, попросила в борг. Гроші повернула, а про свою рятівницю геть-чисто забула, ніби гумкою стерли. Згадала зовсім випадково, місяці за два-три. Купила в кіоску коробочку цукрового печива — хорошого шоколаду не знайшла.

Я не знала, як її звуть, не запам’ятала її обличчя. Заглянувши до контролерки на станції «Південна», пояснила, що хочу залишити печиво жінці, яка одного разу мене виручила.

— Це до Таньки, – зітхнула вона. — Тільки ти запізнилася. Її машина збила, на смерть. Дев’ять днів того тижня справили.

— Може мене зовсім і не Таня врятувала, – засмутилася я.

Жінка розплакалася – вона. Іншої такої у нас не було.

Я попросила описати Таню – мені важливо було запам’ятати її.

Вона втерла сльози і лагідно повела руками у повітрі:

— Вона була… вона була ніби яблучний пиріг.

Пам’ятаєте у Бродського: «Не потребность в звезде пусть еще, но уж воля благая в человеках видна издали, и костры пастухи разожгли»?

Ця історія двадцятирічної давності — про них. Про людей, що розпалюють багаття. Про людей, які простягають руку допомоги без роздумів і без користі. Про тих, хто не тільки на Різдво трохи волхви. Вони ніби яблучні пироги. Хтось допомагає нам залишатися людьми.

Дякуємо їм.

З Різдвом, друзі — апостольським та православним.

Нехай «не видно стежки у Віфлеєм через снігову крупу», але ми з вами точно знаємо, що вона є.

Про те й живемо. Про те й житимемо.

Наріне Абгарян
За матеріалами