Різдво – особливий день. І подарунки у ці дні теж особливі…
Територія натхнення

Різдво – особливий день. І подарунки у ці дні теж особливі…

Жахливу помилку зробила одна жінка під Різдво. Спочатку вона все правильно робила, так вона думала. Одягла чоботи, схожі на солдатські. Шубу та шапищу. Сіла за кермо свого джипа та поїхала до однієї дурепи. Корисливої гадини. Розбиратися.

Жінку звали Тамара Леонардівна, припустимо. Вона мала єдиного сина, вона його пізно народила, для себе. І так удвох із сином прожила тридцять років. Сина вона шалено любила. Заради нього і жила, і працювала щосили. І розбагатіла заради нього. А син познайомився з дівчиною Оленою із гуртожитку. Та ще й з дитиною!

Тамара Леонардівна знала людей. Вона знала, що ця дівка, як вона Олену називала, хоче відібрати у неї сина і поживитися майном. От і поїхала вона розбиратися з дівкою, дізналася, де вона живе. І вирішила цю Олену залякати чи підкупити; як вийде вже. Але відірвати змію від свого сина, який перестав слухати маму і говорив про весілля.

Тамара Леонардівна була схожа на бульдога. Тяжке обличчя зі складками та брилями. А очі в неї горіли від злості, як у собаки Баскервілей. Вона була велика жінка, як пам’ятник Батьківщині. Думаю, на Кабаниху вона була схожа найбільше; із п’єси Островського.

На шляху Тамара Леонардівна купила кілька яблук та груш. І брязкальце для дитини. Все ж таки свято. Треба ж якось розпочати розмову, правда? Не звірі ж ми люті, не ягуари!

Тож усе правильно вона робила. Зателефонувала у двері, увійшла, як циклоп, зняла чоботи та шубу. Привітала з прийдешнім цю дівку, тільки хотіла почати промову, і тут побачила в манежі дитину.

Біленький такий хлопчик. Петруша його звали, як несміливо сказала Олена. Вона стояла і тремтіла від страху. Тому що Тамара Леонардівна могла налякати, повірте!

Тамара Леонардівна підійшла до манежу і простягла дитині брязкальце. На! І тут малюк раптом залився таким радісним сміхом, що Тамара навіть здригнулася. Малюк схопив брязкальце ручкою і став так кумедно переступати ніжками в шкарпетках, тримаючись однією рукою за борт манежу, – на зразок такого танцю. При цьому він махав брязкальцем і не зводив синіх очей із Тамари. І ще радісно верещав, від захоплення. Чомусь Тамара Леонардівна вселяла малюкові надзвичайне захоплення!

Він став тягнути ручки до жінки, верещачи і регочучи. Очі, як озера стали, рот із двома зубами розтягнувся до вух…

Ось тут Тамара помилку-то й зробила. Взяла малюка на руки; інстинктивно. А Петруша обійняв її міцно-міцно, щосили. А потім став рукою торкати обличчя, брязкальцем злегка постукувати по лобі їй і воркувати.

Ну, і вона почала воркувати. Стала розчуленим голоском говорити всякі дурні й безглузді слова: «хто це такий малесенький? Хто цей маленький пупсик? Хто у нас така солодка цукерочка?», – як дурненька стала. І серце її стислося так солодко-солодко, так гаряче стало в грудях.

А Петруша не зводив з неї закоханих очей і прямо чіплявся щосили! Нізащо не хотів до мами. І пахло від Петруші щастям. Любов’ю. Ангелами, – якщо вони пахнуть, то як маленькі дітки…

Та Тамара Леонардівна і сама не хотіла малюка віддавати. Вона б зараз усе на світі віддала б за Петрушу. З нею трапилася любов. Бах! – і все. І по складках обличчя текли теплі сльози.

Ну далі і так все зрозуміло. Тамара Леонардівна наказала синові одружитися! Хоча він наказів не слухав. Але одружився; він же любив Олену та Петрушу. Шантажем та обіцянками Тамара Леонардівна заманила молодих жити у свій величезний будинок. Але вона до них не особливо лізла, тому вони добре живуть, мирно. Вся увага Тамари поглинена Петрушею. Вони прямо не можуть одне без одного; у них любов. Вони дуже люблять одне одного.

Так одна жінка зробила жахливу помилку. Чи мало не зробила? Хтозна? І знайшла свій різдвяний подарунок зненацька. Різдво – особливий день. І подарунки теж особливі…

Ганна Кір’янова