Бумеранги добра, вони всюди! Ця життєва історія це підтверджує
Територія натхнення

Бумеранги добра, вони всюди! Ця життєва історія це підтверджує

Сплю третій день. Хворію.

Зі сну мене враз висмикує дзвінок по телефону.

Я переполошилася спросоння, хапаю трубку, не глянувши на номер:

– Ви дали не правильну адресу чи вас удома немає? – обурюється хтось на іншому кінці трубки.

– Ви хто, вибачте? – не розумію я.

– Я кур’єр. Я вам пакет везу від Н.

Далі вона диктує мою адресу.

– Адреса правильна. Я вдома.

– Ну, як удома? Ну от я дзвоню – і ніхто не відкриває! – мало не плаче вона.

Я чую, що вона справді дзвонить по домофону, але мій домофон мовчить, отже, вона дзвонить комусь іншому.

– Дівчино, ви не той під’їзд обрали чи будинок.

– Ну, як не той? – ниє кур’єр. – Ну ось же!

Вона ще раз диктує мою адресу.

– Я не знаю, куди ви дзвоните, але не до мене додому!

Я теж починаю злитися. Що за дурниці?

Дзвонить, головне, і на мене свариться! У наш час при навігаторах у кожному телефоні як можна адресу не знайти? І взагалі, заздалегідь треба дзвонити, я вдома лише тому, що хворію, зазвичай вдома в цей час нікого немає.

Через 5 хвилин дзвінок у домофон.

Знайшла, мабуть.

У мене розколюється голова.

Я розпатлана, в піжамі та халаті, тільки градусника під пахвою не вистачає, у тапках чоловіка (чорт знає, де мої) тягнусь до ліфтових дверей. Виглядаю як опудало на полі, ворон розлякувати.

Готова, що зараз вона мені висловить щось, а я їй.

І тут із ліфта виходить худенька, маленька, сильно застуджена дівчинка. Вона замотана шарфом, але червоні хворі очі та закладений ніс видають її з головою. Я розумію, що вона дзвонила просто від безсилля.

Це мені погано – і я можу собі дозволити лежати. А їй теж погано, але вона в хуртовину бігає містом – розвозить хворим тіткам подарунки.
Певне, відповідальність. Або гроші дуже потрібні.

Вона простягає мені пакет.

Мені стає її дуже шкода. Я навіть не уявляю, як би я зараз, у своєму стані, потягнула б кудись замовлення.

– Температура у тебе, так? – питаю я.

– Не знаю, але знобить, так.

– Зараз, постривай секунду…

– Я поспішаю.

– Секунду!

Я повзу додому. Гостей приймати я точно не буду зараз, але просто зачинити двері – теж нелюдяно. Я беру термокружку із написом “такдобро” (це мені на минулий новий рік друзі з фонду подарували) і наливаю туди гарячого чаю з лимоном зі свого термоса. Потім беру імбирне порося і упаковку парацетомолу.

– На, тримай “подаруночок”, – простягаю я дівчинці. – Тобі зараз треба. Гарячий чай, солодке печиво та жарознижувальне – це майже щастя у нашому стані.

– Ой, а як я вам потім кружку поверну? Знову сюди їхати?

– Ні, – я сміюся. – Не їдь. Просто пий і одужуй. Бачиш написано: “Так! Добро”? Ось. Це подарунок.

– Просто так? Спасибі, – усміхається дівчинка. – Якщо чесно, мені здається, я майже вмираю. А в мене ще дві адреси.

– Може, таксі тобі викликати?

– Ні. Спасибі. Там такі пробки, а мені сьогодні треба встигнути до 17 години.

Дівчинка робить ковток з термокружки і розтягується в блаженній усмішці. У неї навіть щоки рожевіють одразу.

– Боже, з лимоооооном…

– На здоров’я, подруго. Одужуй.

Я повзу назад у ліжко. По дорозі відкриваю подарунок від замовника.
Імбирний пряник з логотипом їхньої компанії та … термокружка. Мені стає смішно.

Бумеранги добра, вони всюди.

Просто скажи добру ТАК!.

Автор: Ольга Савельєва