“Бог бачить, хто кому добром віддячить!” Історія з життя, від якої навертаються сльози…
Територія натхнення

“Бог бачить, хто кому добром віддячить!” Історія з життя, від якої навертаються сльози…

Іл.: Nino Chakvetadze

Бідолашний дідусь не міг стримувати сліз, збираючи речі. Син обманом відібрав будинок і хотів відвезти до будинку для людей похилого віку.

— Як же мені набридло його бурчання вже! Роби ти, що хочеш з ним!

— А що мені робити?

— У мене і так дітям більше місця треба! А він ходить постійно, пихкає невдоволений щось! Вчора взагалі воду розлив на підлогу, малий мало не послизнувся!

— Думай, сестричко, думай! Я ж просто викину його надвір!

Євген Андрійович навіть не помітив, як на очі навернулися сльози. Він чув, як Веніамін, його молодший син, розмовляв з Танею, старшою дочкою, і чудово розумів, що говорять про нього.

Євген Андрійович хоч поки й не став немічний, але завдавав незручностей своїм дітям. Він давно це відчував, розумів він у душі, що в них своя сім’я, але важко було прийняти це. Євген Андрійович робив все самостійно, він навіть прав собі сам і їсти міг приготувати, ось тільки невістка не пускала його до плити, сварилася і казала, що на кухні йому нічого робити.

— Я вам їжу приношу! Що ще потрібно? Я не збираюся за вами плиту потім відмивати і стіл!

— Я ж помию все за собою! Ти не хвилюйся так, Катрусю!

Хотілося чоловікові макарони по-флотськи такі, як у минулі роки. Він чудово готував цю страву, і його дружина часто називала його найкращим кухарем. От тільки п’ять років минуло, як не стало дружини. Захворіла вона і покинула тих, хто її любив. Тільки з небес доглядала за ними і, напевно, була розчарована, бо колись дружна сім’я без неї почала розвалюватися.

Донька майже не приїжджала, а син з невісткою стали на всю командувати в будинку і не звертали уваги на старого.

Син часто косився на батька, коли той приходив до зали, щоб подивитися телевізор. Він демонстративно вставав з дивана і йшов, даючи старому зрозуміти, що його компанія неприємна. Одного разу Веніамін приніс батькові якийсь маленький телевізор у кімнату та навушники.

— Ось, тату, тепер тут дивитимешся! І ходити нікуди не треба! Їжу тобі принесемо, а телевізор тепер тут дивитися можеш. Тільки навушники вмикати не забувай, щоб не заважати нам. Я працюю в кабінеті, і бубоніння з-за стіни тільки відволікатиме.

— Ну, є в тебе тєлік у кімнаті, чого тобі не сидиться?

Давно Євген Андрійович відчув, що не потрібен своїй сім’ї, ось тільки не розумів, за що вони так до нього ставляться. Він же завжди заради них жив, все, що не робив, заради сім’ї.

Син після смерті матері сказав, що у квартирі їм тісно стало, бо батько у великому будинку один залишився, то жити вони з ним будуть. Квартиру вирішили здавати. І тепер він хотів прогнати батька з власного будинку. Сльози таки покотилися по щоках.

Знав Євген Андрійович дідуся одного, дочка якого просто не могла дати належного догляду батькові через проблеми зі здоров’ям. Вона тому його і відвезла до будинку для людей похилого віку, але забирала на свята додому і їздила до нього часто, привозила Євгену Олександровичу та його дружині привітання від батька.

Ось тільки давненько ніхто зі знайомих не заходив. Катя дала сусідам зрозуміти, що не рада їх у гостях бачити. Що тепер вони тут із Веніаміном та дітьми живуть, і не збираються влаштовувати прохідний двір.

— Треба, так дзвоніть Євгену Андрійовичу, а тинятися тут не треба. Вкрадете ще що, а ми потім шукай винного!

Так і розгубив чоловік усі зв’язки із тими, кого раніше вважав своїми друзями. І не вони у цьому винні були.

Через три дні приїхала Таня. Вона увійшла до кімнати батька і почала смикати пальці на руках. Присівши на стілець поруч із ліжком, на якому він відпочивав, вона не наважувалася подивитися йому у вічі. Напевно, соромно відмовлятися від батька. Пам’ятала, мабуть, як він її на шиї носив, як співав їй колискові та розповідав казки, повертаючись з роботи, бо вона більше любила проводити час із татком і дуже сумувала за ним.

— Загалом вибору іншого немає. Ти, головне, зрозумій нас правильно… У кожного з нас своя сім’я. Не можу я витрачати на тебе час, у мене ж діти. Та й у Веніаміна теж. Загалом у тебе є півгодини, щоб речі зібрати. Я вже про все домовилася і записалася, тому запізнюватися нам не можна.

Таня вийшла із кімнати. Вона розмовляла з братом на підвищених тонах і говорила, що якби він не підсунув батькові документи, згідно з якими будинок перейшов у дарування Веніаміну, то, можливо, вона й не пішла б на це.

— І будиночок одержав, і батька викинув надвір! – обурювалася Таня.

— Ой, а ти на моєму місці по-іншому вчинила б, так? – майже кричав на неї Веніамін.

— Це зовсім не твоя справа!

— Я з ним жив кілька років. Доглядав, поки він їжу кидати на підлогу не почав і воду проливати. А наступним, що буде? У штани гадити почне, а Катьці прибирати все це?

Євген Андрійович навіть не знав, що підписав договір дарування.
Йому на підпис приносив Веніамін документи якось, говорив, що це для того, щоб він сам комунальні оплачувати міг, щоб батька не смикали, а той – довірлива душа – повірив. І не запідозрив недобре навіть через те, що тоді й Надюшка з нотаріальної контори була присутня. Йому просто сказали, що тепер так треба, такі закони. Тільки зараз зрозумів, що його обвели довкола пальця. Скільки ж, цікаво, він заплатив їй за такий обман?

Не було в нього нічого тепер виявляється, і сперечатися було безглуздо. Просто прийняти все як неминуче.

Сльози застилали очі. Євген Андрійович розумів, що вибору йому не залишили, що тепер уже нема дороги назад. Потрібно просто зібрати речі. Він узяв обручку своєї дружини, яку зберігав після її смерті, їхнє весільне фото, на якому щасливі молоді мріяли про життя до глибокої старості в будинку зі своїми дітьми та онуками, і зібрав речі, в які зазвичай одягався. Він нічого не сказав синові на прощання, навіть не глянув у його бік.

Сівши в машину дочки, чоловік просто опустив голову. Йому гірко було прощатися з будинком, важко втратити те, що зводив цеглина за цеглиною своїми руками. Але найважче було прийняти те, що тепер він лишився сам. Не мав більше сім’ї, бо діти відмовилися від нього, а онуки… Ті дивилися на приклад своїх батьків.

Вони ще були дітьми та багато чого не розуміли. Хоч так і сталося з ним, Євген Андрійович благав Бога, щоб з його сином та донькою не вчинили б у результаті так само, як і вони зараз.

Вийшовши біля будинку для людей похилого віку, чоловік повів плечима, бо сильно втомився сидіти в одній позі.

— Ну, давай уже! Ми запізнюємося, а мені ще треба стільки встигнути всього! У Юрка ж День народження сьогодні, якщо ти не забув!

Юра та Таня були одружені вже багато років. Ось тільки про День народження зятя Євген Андрійович забув зовсім. Вилетіло в нього з голови все, коли почув розмову сина телефоном. Готувався він морально до того, що станеться далі.

— Стійте! Євгене Андрійовичу! – почувся за спиною чоловічий голос, коли чоловік піднімався сходами ганку. Він зупинився і обернувся.

Таня почала нервувати і невдоволено цокати язиком.

— Як же так! Не йдіть туди, прошу! Поїхали до мене! Якби я знав, що ви своїм дітям не потрібні, я б вас забрав до себе! А як почув розмову Веніаміна з дружиною за парканом, дізнався куди вас везуть, і одразу слідом рвонув, боявся, що не встигну!

Чоловік впізнав Пашку, сусідського хлопця. Павлу не пощастило із сім’єю. Батьки у нього були алкоголіками, до дитини їм справи не було жодної. Паша на сім років молодший від Веніаміна був, подружитися у них не вийшло, Веніамін все ніс крутив.

Але сам Євгеній Андрійович взяв хлопчика під своє крило. Він багато чому навчав його, дбав про нього. Дружина чоловіка пригощала хлопчика смачними пиріжками, а коли він підріс і в армію пішов, то його батьків не стало. Так навіть похорон Євген Андрійович взяв на себе. Пашка потім повернувся, віддячити все намагався, гроші повернути, але чоловік не брав.

Він продовжував так само спілкуватися з хлопцем, допомагав йому машину ремонтувати, разом з ним на рибалку ходив, тому що у сина тоді вже з’явилися свої інтереси, і він не особливо прагнув спілкування з батьками. А потім Пашка в місто на роботу влаштувався, і спілкування якось звелося нанівець. І тепер він стояв тут і дивився на Євгена Андрійовича.

— Так у мене ж нічого немає, Паш. Що я можу тобі дати, крім пенсії своєї мізерної? Праві мої діти – мені тепер тут доживати треба залишки днів своїх.

— Не правда! – Заступився Павло, а в куточках його очей блиснули сльози. — Ви мені батька замінили. Ви свого часу стільки всього дали, скільки ніхто інший не дав. Ви допомогли мені не зламатися, не стати такими, як батьки! Не знаю, в чому намір дітей ваших, але я не просто дах над головою пропоную, я сім’ю пропоную вам.

Таня вже хотіла почати сваритися. Вона казала батькові, що вони спізнюються, що він не повинен слухати цього божевільного, бо він чужий і піклуватися про нього не стане.

— Викине тебе на вулицю, а мені знову пороги тут оббивати і добиватися того, щоб тебе прийняли? – бурчала дочка.

А Павло дивився щиро на чоловіка і хитав головою.

— Ви мені як батько, дядьку Жень! Не можу я дозволити вам опинитися тут. Ви ж тут зовсім ослабнете! Жити сенс втратите! А у мене сім’я! Діти тільки раді будуть тому, що дідусь з’явиться.

Трохи сумнівавшись, Євген Андрійович спустився вниз і пішов з Павлом, слухаючи, як донька кричить, що вона більше не домовлятиметься, навіть якщо батько опиниться на вулиці.

Чоловік плакав від того, що нерідний чоловік виявився йому куди ближчим за дітей, яких він так сильно любив.

Дружина у Павла виявилася такою ж доброю, як і він сам. А їхні дітки стали називати Євгена Андрійовича дідусем та проводили з ним багато часу. Чоловік став потихеньку міцніти. У нього наче з’явилися сили для нового життя.

Він сам просився сходити в магазин і залишався один із дітьми Павла. Він розповідав їм казки про доброту, мир і любов, і вони із задоволенням слухали його. Так на старості років, чоловік отримав те, про що мріяв: дім, щасливу сім’ю та любов…

Автор: Лемар’є
За матеріалами