«Господи, врятуй її або забери мене разом iз нею»
Територія натхнення

«Господи, врятуй її або забери мене разом iз нею»

Григорію було не до свят. Три дні він провів у лікарняній палаті біля своєї Ані. Не їв, майже не спав, лише прислухався до її уривчастого дихання.

Ще тиждень тому його кохана дружина була здоровою та готувалася до Різдва. Прибирала їхній дім, складала святкове меню, хоча, звичайно, на дві пенсії особливих делікатесів не приготуєш. Та й скільки їм потрібно тієї їжі. Головне, переконував Аню Григорій, щоб у квартирі витав аромат куті та узвару. Не знав, що в одну мить дружина, як підкошена билинка, впаде непритомна, а в лікарні медики приголомшать складним діагнозом. І не пахнутиме у них вдома ні Різдвом, ні затишком.

Протягом цих страшних днів волосся у чоловіка зовсім побіліло. А найбільше серце стислося тоді, коли лікар сказав, що Ані життєво необхідна операція. І назвав вартість оперативного втручання – космічну для них суму.

— Але я не маю таких грошей, — ледве чутно прошепотів Григорій. — Ми із дружиною — пенсіонери. Живемо вдвох дуже скромно. Як може допомагає племінник, але в нього своя сім’я, свій клопіт.

У відповідь лікар йому лише поспівчував і ще раз наголосив, що медична установа не зможе покрити витрати на оперативне втручання. Від такої новини Григорію захотілося померти. Бо навіщо йому те життя без Анічки?

Одружилися вони зовсім молодими. Одразу після школи. Прожили разом чимало років. Добре прожили. Сварилися рідко, та й то через якісь дрібниці. Надвечір уже прощали один одного. Бог дітьми не обдарував, тому все тепло віддавали племіннику Анни. Він живе у місті, але час від часу разом із дружиною та дочками навідуються у гості. Не забувають їх, стареньких. Але й вони нічим не зможуть допомогти, якщо на порятунок Ані потрібно стільки грошей…

Ще одна ніч у болісних роздумах тривала надзвичайно довго. Вранці медсестри ледве вмовили Григорія відлучитись на кілька годин додому — відпочити, поїсти. Він довго намацував ключ у кишенях куртки. Коли нарешті знайшов, на поріг вийшла сусідка Оксана:

— Ну, як там Анічка?

Чоловік зітхнув, розповів невеселі новини. Оксана схопилася за серце:

— Ой, біда безпросвітна! І де взяти ті гроші? Мабуть, треба оголосити збір коштів серед мешканців нашого села. Сьогодні ж пройдусь сусідами — може, хоч на ліки Анічці вистачить.

І, занурений у своє горе, Григорій тільки роздратовано махнув рукою. Оксана зрозуміла, що будь-які слова будуть зайвими. Тому не сказала більше нічого, тільки принесла сусідові теплого, щойно звареного борщу.

Незабаром Григорій знову був у лікарні. Стан Анічки погіршився, а чоловік від безсилля тільки міцно стискав кулаки.

«Господи, врятуй її або забери мене разом з нею», — не раз повторював у думках, відчайдушно вдивляючись у клаптик неба через вікно палати. Смеркало. Сиві зимові хмари засипали світ снігом, і Григорію здавалося, що він — один у Всесвіті. Сам наодинці зі своїм горем.

— До Ганни Петрівни відвідувачі, — порушила тишу і думки чоловіка медсестра, нечутно прочинивши двері.

Григорій здивовано глянув на неї. Хто міг прийти до Анічки? Племінник? Так він же у невідкладному відрядженні, обіцяв бути завтра. Хіба сусідка Оксана?

Але за плечима у медсестри стояла молода жінка. Вона ступила кілька кроків до чоловіка і запитала:

Не впізнаєте мене? Я Дарина, колись жила недалеко від вас.
Але чоловік вдивлявся в обличчя відвідувачки і гадки не мав, хто вона.

— Не пам’ятаєте мене… — продовжила Дарина. — Але маєте згадати. Наша сім’я була дуже бідною, а ви часто нам допомагали. Ми часом і надголодь жили…

Перед очима Григорія пробігло минуле. Він ще раз глянув на незнайомку і ледь не вдарив себе долонею по лобі. Ну як він міг забути! Та найменша дівчинка з багатодітної родини, що жила в будинку навпроти. Свого часу їхня трагедія сколихнула все село — батька-будівельника не стало, залишилася дружина одна із шістьма дрібними дітьми. З того часу бідні виживали, як могли. А часи тоді були дуже непрості.

Григорій, на щастя, заробляв непогано, тому разом із Анею пригощали малих то печивом, то цукерками, дарували книжки, іграшки,- своїх дітей не було. Правду кажучи, неодноразово допомагали мамі, Олені, яка розривалася на двох роботах за мізерну плату, одягнути дітей на зиму. Бо не можна було дивитися, як вони бігали в холоди у рваних кросівках і тоненьких курточках…

— Григорію Івановичу, ви тільки не хвилюйтеся, — перервала його спогади Дарина. — Мені Оксана про ваше лихо розповіла. І я вже оплатила операцію Ганні Петрівні. Вона житиме. І все буде гаразд, ось побачите.

— Даринко, Даринко, — не вірячи почутому, хапав повітря чоловік. — Дитинко, звідки в тебе стільки грошей? Те ж непідйомна сума…

— Ні за що не переживайте, — стиснула руку йому молода жінка. — Я вже багато років живу в Америці, там чоловік має свій бізнес… На Батьківщину приїжджаємо кілька разів на рік — провідати рідних. Ми в достатку, тому можемо підтримати вас.

Бог почув молитви Григорія. Наступного ранку Ганну прооперували. Успішно прооперували. Лікар пообіцяв, що його дружина видужає. За кілька тижнів повернеться додому. І там, витирав сльози чоловік, знову запахне затишком, щастям.

Весь цей час Дарія була поруч із ним: заспокоювала, підтримувала, бігала купувати ліки Ганні Петрівні, пригощала Григорія домашніми стравами.

Якось, коли дружині полегшало, чоловік із Дар’єю зігрівалися чаєм у лікарняному кафе.

— Дитино, як я тобі вдячний за мою Гануся. Адже без неї мені цілий світ не милий, — сказав чоловік зі сльозами на очах. — І все-таки скажи мені, як ти наважилася допомогти абсолютно чужим людям?

— Ви мені не чужі, — зітхнула Дарина. — Все дитинство ви були для моєї сім’ї добрими чарівниками. А надто для мене. Я ваші подарунки досі пам’ятаю.

Знаєте, якось з мене в школі почали насміхатися, обзивати злиднями. Я дуже переживала і зі страхом чекала свого Дня Народження, бо на свято кожна дитина пригощала однокласників солодощами. А у моєї мами грошей вистачало лише на найнеобхідніше. Які ще там ласощі?
Уявляєте, як принижували б мене діти, коли б я зайшла в клас без гостинців? Ображали б ще більше, ще болючіше… Я не знаю, як би пережила все, якби не Ви й не Ганна Петрівна. У той День Народження ви мені подарували модний светр — усі подружки ахнули — і багато цукерок, тож у школі я поділилася ласощами із кожним однокласником.

— Дариночко, але ж це було так давно… ті светерки та цукерки. Стільки вже років минуло, — тремтячим голосом прошепотів зворушений Григорій, заглядаючи в сяючі карі очі Дарії.

— І що? – усміхнулася жінка. – Неважливо скільки часу з того часу минуло. Головне лише те, що добро завжди повертається. Тому, знайте, тепер без підтримки я вас не залишу…

За матеріалами