Правило зеленої ручки, або чому ми не ведемо чесний рахунок у грі під назвою життя
Територія натхнення

Правило зеленої ручки, або чому ми не ведемо чесний рахунок у грі під назвою життя

Давним-давно я в когось вичитала про правило зеленої ручки.

Коротко: сенс його в тому, щоб не закреслювати червоним там, де криво, брудно чи орфографічна помилка, як робили нам усе життя у зошитах, а відзначати зеленим те, що вийшло особливо добре. Мовляв, дитина концентрується на позитивному та прагне повторити це.

Я взяла це на озброєння і з рядка кособоких пасочок вибирала найменш кособоку, показувала на неї і говорила:

— Ось ця гарно вийшла.

Син демонстрував повне дотримання правила — відразу намагався повторити таку саму, підкреслену зеленим пасочку.

А я захоплювала все нові та нові території:

— Ось цю полицю ти прибрав взагалі чудово.

— Дякую, що сьогодні помив посуд.

— Було приємно бачити, що ти допоміг маленькій дівчинці перетягнути велосипед.

Матвій висував груди щуплим колесом і біг завзято наводити лад на полицях, мити посуд щовечора і вишукувати містом безпорадних юних катальщиць з бантами.

На щастя, у нашому садку та школі цього методу теж дотримуються, закріплюють досягнутий мною ефект, через що результати стають особливо помітними.

Дитина не боїться помилитись і, відповідно, не боїться починати нове.

Шукає шляхи вирішення проблем, а не просто падає духом та зникає.

Любить читати, рахувати і навіть майже не ненавидить прописи.

А я досі мрію знайти ту людину, у якої прочитала про правило зеленої ручки, і від душі подякувати за цю безцінну пораду.

А я якось жорстко накосячила на роботі. Переплутала, не розібралася, ляпнула, не подумавши і підписала, не вчитавшись. Потрапила на гроші, розплакалася від злості на власну дурість.

Додому прийшла сіра, тиха, неусміхнена, відмовилася вечеряти — одразу видно, депресія у всій шаленості.

— Ма-ам, — обережно підповз збоку син, про всяк випадок прикривши голову іграшковою каскою. — Щось сталося?

— Сталося, — говорю. І розповідаю, як на сповіді, що наробила. Тільки дитячим лексиконом, без соковитих епітетів.

Це теж частина виховного процесу — сходити з Олімпу, нафантазованого дитиною, демонструючи, що й батьки часом помиляються, що в цілому це нормально. Не кінець світу. Але і не танці рожевих єдинорогів серед бузкових зірочок.

Матвій помовчав і раптом видав:

— А скільки ти тут працюєш?

— Дванадцять років, — підбиваючи звивини, підраховую я.

— І вперше за цей час помилилася?

На тому й відійшов у свою кімнату від гріха подалі — хто знає, на що ця жінка в глибокій депресії здатна?

А я залишилася усвідомлювати.

Звісно, ​​це не вперше. Але й не те, щоб я часто косячила насправді. Зазвичай, я цілком ефективний співробітник. Зрештою, все виправила. Дякую, що взяв грошима, як то кажуть.

Подивися, як багато зеленого чорнила в твоєму товстому, пошарпаному роками, зошиті, Лелю!

Ми всі іноді зриваємося та кричимо на дітей. Дозволяємо залізти в калюжу та розхльобувати нічні температури. Забуваємо про пироги і дістаємо з задимленої духовки вугілля, що тліє. Подряпуємо машини. Запізнюємось на зустрічі.

І циклимося саме на цьому. Погана мати. Огидна господиня. Недбайливий співробітник. Хто тобі права видав, курко?!

Ми чомусь не вміємо вести чесний рахунок у грі під назвою життя.

Не вносимо до наших балансів ті сотні разів, коли стрималися і пояснили трирічці в його істериці, що так не треба.

Десятки пирогів із ідеальною скоринкою.

Тисячі безаварійних кілометрів.

Навіть навчившись користуватися правилом зеленої ручки по відношенню до дітей, ми завзято забуваємо застосовувати його до себе. А дарма.

Я сиджу на кухні, дивлюся на догоряючий захід сонця, низько ріжучих повітря горластих ластівок і розумію, що хочу їсти. Чую, як у кімнаті тихо колупається з конструктором син.

І тільки в кінці, запізнюючись, сковзаючись на поворотах, з задишкою від шаленого бігу, наздоганяє думка — спочатку ми їх вчимо жити дбайливо до себе, а потім вони, надягнувши свої іграшкові каски, обережно висовуються з-за рогу: гей, а сама коли почнеш це робити?

Ти правий, милий. Піду. Почну.

Леля Тарасевич