Я не знаю, де ці міфічні біженці, які хочуть авокадо і лосося, – я бачу людей, які дякують за чай і допомагають тому, хто не може сам його взяти.
Я не знаю, де ці зажерливі львів’яни, – я бачу хлопців і дівчат, чоловіків і жінок, які вдень і вночі – селять, годують, поять, лікують, скеровують.
Я не знаю, де ці магазинні бариги, – наш локальний міні-маркет передав військовим величезний блок найсолодших найсвіжіших медівників.
Я не знаю, де боягузи і себелюбці, – я бачу як вчорашні актори, режисери, вчителі, фотографи, ветеринари, художники, ресторатори і поштарі працюють, працюють, працюють, гостять, стелять, перуть, готують – заради України, заради любові до людини, заради любові до ближнього.
Але я точно знаю, де ворог. Кожен з нас знає. Той, хто змусив всіх цих людей бігти, той хто змусив лишати домівку, той хто змусив малих і старих спати на підлозі вокзалу. Кожен хто прийшов з росії і кожен, хто в росії мовчить. Ми не забудемо ніколи.
