“Всім привіт. Я – будинок. Сьогодні мене вбили”
Територія натхнення

“Всім привіт. Я – будинок. Сьогодні мене вбили”

Всім привіт. Я – будинок. Сьогодні мене вбили.

Мене будували декілька років. Я бачив сильні руки людей, котрі викладали цеглу. Я чув, як витікають сльози, коли не вистачало грошей на цемент.

Я радів, коли на моїй підлозі валялись діти. Коли на кухні розливався чай. Мене дбайливо застеляли широкими килимами, щоб я не замерзав. По мені бігали коти та хом’ячки. На мені боролись та грали в Діксіт.

Я обожнював запах смаженої картоплі, якою пригощали гостей. Це означало, що все добре. Любив слухати брязкіт ложок та свист чайника.

Мої господарі – сім’я з 4 людей. Чоловік Сергій працював майстром на заводі. Він настроював станки для виготовлення геотекстилю. Вдома Сергій обожнював пити чай з лимоном. Гучно розкалачував його та сьорбав, дратуючи усіх навколо. Вболівав за Динамо. Важко переживав за станом команди в останній час. Мріяв про навколосвітню подорож на велосипеді. Ненавидів ранки. Мав татуювання на грудях – кольорову ластівку.

Його дружина – Надія, працювала викладачкою зарубіжної літератури. Її улюблений твір – “Собор Паризької Богоматері”. Вона носила коротку зачіску, мала чорне, як маслина, сухе волосся. В ямки її щік міг впасти кожен, тільки б вона цього захотіла. Від неї пахнуло корицею, апельсинами та молоком. Надія обожнювала їсти яєшню та абрикосиве варення. Слухала Радіохед. Засинала лише повністю роздягненою. Її вуста мали смак кави.

Діти – Ігор та Лєра. Ігору було 6, Лєрі 11.

Ігор не вимовляв “р” та “ш”. Любив збирати всі іграшки, які є вдома та влаштовувати війну між ними. Гра затягувалась, батьки кликали їсти. Тож переможців у цій війні не було. Наступного разу все починалось спочатку. Ігору на День Народження подорували хом’ячка. Назвав його – Хома. Хома обожнював моркву, капусту, буряк та забігати у шпарину між шафою та стіною.

Лєра мала божевільно великі очі, космічну посмішку та широкі синці під очима, як в Джека Горобця. Найбільш за все на світі вона любила кидати скибки хліба, щоб ті розмокали в тарілці з гарячим супом, а тоді смакувати ними. Також – розділяти пельмені та м’ясо, ковбасу з салату олів’є, лущити зернята на гірку, а тоді їх з’їдати.

Влітку вона лягала на теплу землю і годинами дивилась на сонце та хмари.

Вона була впевнена, що хмари, то борода Бога борода, а сонце Його слово.

В моїх кімнатах кохались, сварились, сміялись та плакали. Говорили про президентів та революції. Пили “Живчик” ти розсипали “Люкс” по підлозі. Прокидались в неділю зранку, сповнені надій на “Лото Забаву”. По мені стрибали, коли Україна перемогла Швейцарію. Я плакав разом з господарями, коли з телевізору лунала “Пливе кача”. На моїх килимах розкладали аптечку, складаючи їх для відправлення на Схід.

На моїх стінах змінювались шпалери, додавались дипломи. На моєму дверному пройомі лишались мітки, нанесені олівцем: метр двадцять, метр двадцять п’ять.

Мене наповнювали спогади та історії. Вони лишались в мені і жили, наче риба у річці. Розмножувались та клювали…

Два тижні тому я прокинувся о п’ятій ранку. Мене збудив гучний вибух. Це ворожі ракети шматували небо моєї країни, наче м’ясник тушку. Я тоді чув крик, плач. Я відчував біль та сум. Я просто будинок, ми звичайна сім’я. Ракети сліпі, їм все одно, як дементорам.

Всі, окрім Сергія поїхали до близьких у Чернівці. Сергій – у військкомат.

Я чекав на них, наче пес. Бо я не звичайний будинок, я – дім.

Сьогодні мене вбили. Ворожа міна прилетіла ранесенько вранці прямісінько в кухню. Мої цегляні руки та ноги розлетілись по всьому подвір’ї. Запах життя змінився на запах горілого. Мене кровоточило бетоном. І тут нікуди накладати турнікер.

Я – будинок. Мене сьогодні вбили. Живою лишилась закривавлена пам’ять. Її рани зшиваються міцними швами кулеметних черг, чергуваннями в холодні ночі, маскувальними сітками, молитвами, блокопостами, їжаками на трасах.

Я – будинок. Мене сьогодні вбили. Не забувайте про це ніколи.

Кривцов Максим