Чому дружбу треба інколи різко зупиняти
Територія натхнення

Чому дружбу треба інколи різко зупиняти

Іноді дружба ніби вичерпується. Немає конфліктів та явних причин, але й дружби вже немає.

Якось дружина сказала: «У мене розладналися стосунки з подругою».

Дружину це дуже засмучувало. Дружили, товаришували і бац.

Головне — не було сварок, конфліктів, ситуацій безглуздих. Просто спілкування не виходить.

Ну і добре, кажу, фіг з нею, не дзвони, не пиши, не страждай.

“Як це? – Дивується. – Ми ж подруги».

А ось так, відповідаю з висоти своїх років та прикладної, хехе, мудрості. Дружба – це взаємозалежність. Якщо стосунки не виходять — не треба ображатись, або намагатися щось там з’ясувати. Не треба стимулювати, вимагати зустрічей, у вічі заглядати. Не допоможе, буде лише гірше.

Просто відійти, людину не чіпати.

Це я називаю «скляною завісою». Ви один одного бачите, пристойності дотримані, але ви відгороджені. Не спілкуєтеся, ізольовані.

Ні, при зустрічі у спільних знайомих, звичайно, мило світськи говорите. Ніякого підкресленого ігнорування, завіса ж скляна, а не залізна.

Давно навчився опускати цю завісу. Дуже корисна штука. Ну не виходить щось зі старим приятелем: я його дратую, він мені набрид занудством і скаргами. І лише формальний статус друзів ніби зобов’язує нас контактувати, вдавати, що все чудово.

Та повна хрінь, нічого не чудово. Ви один від одного втомилися, діалог не виходить, стара горілка, яку ми пили, вже не тягне двигун стосунків. Не треба мучитись. Завіса. Завіса. Завіса.

Можливо, через рік чи два знову налагодиться. Ми один до одного потягнемося. А може й ні. Як вийде.

Але вчасно усунутись — уміння цінне, необхідне. Запорука психологічного благополуччя.

Скляна завіса. Опустити та жити собі далі, спокійно.

Автор: Олексій Біляков