Одна із тисячі страшних історій про життя у російській окупації…
Територія натхнення

Одна із тисячі страшних історій про життя у російській окупації…

Вони думали, що росіяни сюди не зайдуть. Навіщо їм маленьке село Ягідне, в якому лише чотириста мешканців та п’ять вулиць? Школа, що упирається в сосни, криниця, багато рослих беріз і широкоплечих яблунь. Прості працьовиті люди і багато людей похилого віку. Ось тільки село було на трасі МО1.

Рашисти звернули з боку лісу. Професіонали, терміновики та тувінці. Танки поставили у дворах, БТРи – під вікнами. Самі розташувалися із шиком. На диванах, ліжках, печі. Вечорами – вогнища, шашлики, вино. Деякі перевзулися у зручні бігові кросівки. Людей зігнали до шкільного підвалу, площею 65 квадратних метрів і протримали у ньому 25 днів.

На гімнастичній лаві насилу помістилася сім’я: бабуся з дідом, син із невісткою та двоє дітей. Чотиримісячного покласти не було куди і його тримали на руках. Із десятирічною дівчинкою мріяли:

– Ось нас звільнять і дістанемо величезну сковорідку. Насмажимо картоплі з цибулькою, причимо її тушонкою і свіжим кропчиком. Накриємо у дворі стіл.

У дівчинки бурчало в животі:

– А потім спечемо медовик, правда?

Три бранці збожеволіли. Особливо буянила молода жінка. Спершу кричала, що є господаркою макаронної фабрики і тут її утримують незаконно. Потім перетворилася на голлівудську актрису. Вимагала продюсера та режисера.

Одного дня привели закривавлену жінку з однорічною дитиною. Вона із сім’єю прямувала до Вінниці, але їхню машину обстріляли. Чоловік і старша дочка загинули на місці, вона з Варею бігла по полях, доки не сховалась у напівзруйнованій конторі. Всю ніч здригалася від автоматних черг і витя бездомних собак. Вранці її знайшли тувинці та привели до підвалу. Люди нагодували картоплею в мундирі, вона насилу проковтнула шматок і схлипнула: «Як мені тепер жити?» Підвал відповів хором: «Заради Варі».

Літні помирали, і їх ховали партіями по п’ять людей. Усіх укладали в одну могилу. Під час відспівування рашисти відкрили вогонь. Живі стрибали до мертвих. Поранення отримали четверо.

Одну дев’ятнадцятирічну дівчину двічі на годину водили на розстріл. Вони хотіли уточнити кому належить виявлена ​​в шафі камуфляжна куртка. Бідолаху виводили на город, там, де завжди зростала картопля сорту «зоряна», стріляли поверх голови і кричали: «Тепер зізнаєшся, хто її носив?»

Повітря у підвалі не було, адже у ньому одночасно знаходилося від 320 до 360 осіб (серед них – 70 дітей). Почалася епідемія вітрянки. Лежачі ходили під себе. З відра для туалету тягнуло смородом. Чоловіки сиділи з голими торсами, діти – в одних памперсах. Найменша (1 місяць і 10 днів) почала задихатися. Її підносили до щілини.

Згодом рашисти дозволили готувати на багатті. Шкільні кухарі кип’ятили воду під пострілами. Мамам та дітям роздавали по півсклянки манної каші. Суп наливали у двохсотграмову склянку.

Я дзвонила до Ягідного багато разів. Люди розповідали, як спали сидячи, а потім лікували шкіру, що лопається на набряклих ногах. Як грали всі разом у слова. Намагалися впоратися з відчаєм, адже окупанти переконували, що взяли Чернігів і ось-ось розберуться з Києвом.

– Як ви зараз?

– Добре. Склимо вікна, латаємо дахи, сушимо ковдри. Ось картоплю посадили. Груші розцвіли. А там, дасть Бог, підуть ягоди.

Ірина Говоруха