“Перед мамами будь-яка магія безсила” – чудова розповідь про найріднішу людину
Хвилинка гумору

“Перед мамами будь-яка магія безсила” – чудова розповідь про найріднішу людину

Деякі столи в Україні мають магічні властивості. Стоїть собі такий стіл, з виду ніби звичайний і нічим не видатний, але щойно коло нього присяде троє чи більше дядьків, як несподівано, й головне незрозуміло звідки, на тому столі з‘являються наповнені чарки.

Про цю чудасію в Україні відомо із сивої давнини, але цілі покоління українок протягом століть були свято переконані, що справа не в столах. А справа буцімто в тому, що дядькам просто випить захотілося. Це звісно ж не так і вся справа саме в столах.

Мова в даному випадку не про п‘яниць, яким аби нализатися і столів ніяких не потрібно. Мова про звичайних, нормальних чоловіків без шкідливих звичок і в цілому байдужих до алкоголю. Які зустрічаються та сідають до столу аби просто поспілкуватися, або щось по ділу обговорити. І якщо той стіл без магії, то так потім тверезі і розходяться. Але якщо їм раптом трапиться стіл зачарований… Тоді біда. Тут уже вся надія лише на мудрість жінок, котрі бачачи, що хлопці в халепі, поспішають їх рятувать. А порятунок може бути лише один – зі словами “Ви хоч закусюйте” швиденько подати на стіл щось смачненьке. Інших способів боротьби з тою підступною магією не винайдено.

До чого це я… А ось до чого. Є в діда друзі ще з юності – троє рідних братів. Чудові хлопці, з Черкащини, на варениках і карасях у сметані виплекані, замолоду активні спортсмени та й зараз при здоров’ї, нівроку такі. Ми з ними ще молодими разом парубкували, потім один в одного на весіллях гуляли, потім новонароджених діток наших хрестили, новосілля та різні родинні празники святкували, а тепер уже й на весіллях у власних дітей гуляємо. Люди вони зайняті, на них робота, фірми, сім’ї, щодня за кермом. Тому й непитущі. Принаймні порізно ніхто з нас не п‘є, але що цікаво – варто нам зібратися разом… Стіл нам трапиться обов’язково зачарований. Мабуть пороблено.

Якось недавно ми зібралися з дуже поважної події – наймолодший із братів нарешті добудував собі хату. Довго її будував, ще молодим почав. А зараз уже сивий. Але українська впертість перешкод не знає, то хату він таки збудував. Подзвонив кожному з нас та запрошує: «Приїзди в суботу на новосілля, будем їсти шашлики та пити чай. З медом».

Нас на таке двічі кликати не треба, то ми в суботу з жінками і з‘їхалися вхідчини справлять. З’їхалися синхронно, позаганяли машини у дворика, а дворик розмірами такий, що на ньому боїнга запаркувать можна. Ну і все решта в такому ж дусі – не люблять українці мінімалізму й компактності, не наш то стиль. Українців ваблять розмах та масштабність. Глобальний народ, нічого не вдієш.
Зайшли в хату, привіталися з господинею, яка вже зранку товклася на кухні й по ній було видно, що принаймні кілька останніх днів вона прожила під гаслом “Скоро гості!”. Жіноцтво наше з порогу заспівало положене в таких випадках ритуально-обрядове «Шо помагать?», «Де в тебе ножі й миски?» та «Кінзу будем добавлять?». Залишаємо дівчат розважатися на кухні, а самі йдемо за господарем оглядати його хазяйство, неквапно ведучи так само ритуально-обрядові, але нецікаві й нудні дядьківські розмови «Плитку сам клав?» і «Почом щас профнастил?».

Оглянули-похвалили, надавали як водиться непроханих порад, аж нарешті господар підвів нас до своєї гордості – до так сказать мангалу. Хоча насправді то й не мангал, а цілий архітектурний комплекс із коптильнею та літньою кухнею. У садку під навісом. А посередині – великий дубовий стіл ручної роботи. Ми коло нього й присіли… необачні… Ясно, що перед кожним із нас одразу й незрозуміло звідки виросла запотіла чарка, ми приречено зітхнули…

Глипнувши у вікно і миттю зметикувавши, що хлопці в біді, досвідчена господиня прожогом кинулася нам на допомогу. Та із ритуальним заклинанням «Ви би хоть кумів дочекали!» поклала перед нами рятівну тарілку з нарізкою, хліб та чарівний глечик із узваром.

Що було далі, здогадається кожен з читачів, кому доводилося потрапляти в подібні скрутні обставини. Однією чаркою, звісно не обійшлося, стіл виявився із магією підвищеної гостинності. І скоро наша добродушна розмова перескочила на політичні теми. Троє братів сердито запалили по цигарці й почали сперечатися, але діда від тої суперечки врятував кіт. Який саме відчув гостру потребу аби його почухали за вушками, тому рішуче вмостився коло діда та глянув на мене вичікувально.

Чухання котів і киць – справа серйозна, поспіху не терпить, а навпаки потребує концентрації й підвищеної уважності, тож про що там сперечалися троє братів я не дуже дослухався. Аж раптом, щойно їхня суперечка сягла аж занадто високої тональності у молодшого брата – тобто в господаря – задзвонив телефон. Він глянув у нього й різко підняв руку “Тихо! Мама дзвонить!”

Старші брати – оті солідні сивочолі дядьки, яким їхні власні діти не сьогодні-завтра подарують онуків, одразу як по команді змовкли. І прямо на очах перетворилися в сумирних школяриків. Вони в одну мить загасили цигарки і розвіяли дим, а старший брат рефлекторно сховав пляшку під стіл. Все це тривало якусь долю секунди, ми з котом лише захоплено перезирнулися: “Оце так мама. Оце виховання!”.

Найбільш кмітливі читачі вже безперечно здогадалися, що цей пост не про застілля, не про магічні властивості речей чи про шкідливість алкоголю. Цей пост про мам. І про те як це зворушливо, коли шанобливе ставлення до своїх мам діти зберігають у будь-якому віці.

Після маминого дзвінка наше застілля якось невимушено увійшло в цивілізовані рамки, приїхали куми, суперечок більше не було, а було веселе й радісне спілкування людей, які знають одне одного десятки років. Недопита ж пляшка так і залишилася забута нами під столом, ставши наочним свідченням, що перед мамами будь-яка магія безсила.

Свирид Опанасович