“Поважайте горе тих, хто поряд” Звернення до тих українців, які починають забувати, що у нас триває війна!
Територія натхнення

“Поважайте горе тих, хто поряд” Звернення до тих українців, які починають забувати, що у нас триває війна!

Я йду по вулиці, поволі проходжу повз літню терасу якогось кафе. Усі столики зайняті,.. голосно лунає весела музика. Різкий запах смаженого м’яса,.. а у вухах фальшивий регіт двох напівголих дівуль, які намагаються сподобатись чоловікам – добряче на підпитку, що сидять за сусіднім столиком.

Я відвожу погляд, і він натикається на чорний обрис… Це молода мама з двома маленькими дітками, яка нещодавно з’явилася у нашому ЖК. Вона завжди в чорному, бо носить жалобу за загиблим чоловіком. В лютому він встиг вивезти сім’ю з Маріуполя, а через дві доби загинув на фронті. З її мамою, що залишалася в підвалі свого будинку, зв’язок перервався іще в березні, тож шанс, що вони коли-небудь зустрінуться – 0…

Я знаю, що через пару секунд ми з нею зустрінемось в одній точці, а тоді вона прямуватиме до літньої площадки кафе. І мені відчайдушно хочеться поросити її: «Будь ласка, не йдіть туди»…

Я довго не могла дати назву своєму емоційному протесту проти таких гучних веселощів, проти фоточок з екскурсій і розваг. Ну, дійсно, що такого? Життя продовжується. Дехто виїхав в першу добу війни за кордон, хтось живе в містах, де відносно спокійно. Для них війна – це пару вибухів лютневого ранку і жахлива картинка в екрані телевізора чи смартфона. Так, є багато українців, яким не пощастило, і вони сповна відчули на собі усі жахіття війни. Але ж перші не винні у біді других. Невже їм стане легше від колективного страждання? Та справа не в стражданнях. Це відчуття поваги до горя тих, хто поруч.

…Пам’ять повертає мене на п’ять років назад, коли в спекотному червні я сиділа за столиком такого ж кафе. Моя мама лежала у паліативному відділенні, а я… проводила біля неї дні, що плавно перетікали в тижні… потім в місяці… І от поряд за столиком з’явилась гучна компанія – в одного із них був день народження… Єдине, що було важко – ввічливо відмовитися від запрошення приєднатися до святкування… Ювіляр, вочевидь, був людиною з щедрою душею і не розумів, чому ми відмовляємось бодай від торту? Поки йшли приготування, мені довелося пошепки сказати йому, що в мене помирає мама. І настрій в мене зараз зовсім не святковий, тож ми просто продовжимо пити свій чай. Потім в мене задзвонив телефон, я відійшла до вікна й відволіклася на розмову. А коли повернулася, столик поряд з нами був порожнім… Чоловік попросив мою подругу передати мені його співчуття, а сам забрав своїх гостей до іншого кафе…

Через роки я розмірковую про почуття того дня. Чи було б зрадою, відносно моєї мами, якби я з’їла той шматок торта? Та ні… Вона була під професійним наглядом 24 години на добу і, бідна, переважно і не знала, що я весь час поряд із нею. Чи могло чиєсь свято збільшити моє горе? Також, ні… Та втім, річ була не в мені. Річ була в тому чоловікові, який висловив повагу до моїх почуттів, моєї біди. Бачивши мене вперше в житті, він просто вважав для себе неможливим радіти поряд з людиною, якій зараз дуже погано й боляче…

А сьогодні боляче мільйонам людей. І я звертаюся до тої частини українців, яка не розуміє цього і дистанціюється від їх почуттів. В мирні часи, коли ставалася якась серйозна аварія, в країні оголошували жалобу, відміняли гучні розваги та свята. Так от, у нас з вами тепер така ж жалоба, що, нажаль, розтягнулася більш ніж на сотню днів… Та головне – до її закінчення ще дуже далеко…

Хочеться правильного розуміння. Я ні в якому разі не закликаю весь час плакати, «посипати голову попелом», не їсти смачного, не пити кави, не розважати дітей, не купувати нових речей, не усміхатися, не зустрічатися з друзями, не гуляти. Просто є певна межа людяності й пристойності…

Можливо, хтось, хто продовжує жити, начебто нічого не сталося, просто не замислюється, що його безневинна, на його погляд, дія може когось боляче поранити. Тоді просто погляньте навколо – скільки людей зараз страждає.

Якщо ви голосно включаєте веселу музику в своєму авто, просто подумайте, що хтось, проходячи повз, саме в цю хвилину може отримати звістку, що його будинок в Чернігові зруйновано.

Якщо ви постите фоточки із європейських парків розваг, згадайте бучанських діточок, на очах яких спочатку згвалтували, а потім вбили їх мам.

Якщо ви хизуєтеся своїми новими прикрасами, згадайте дівчат в простих білих сукнях, які танцювали прощальний шкільний вальс на тлі обгорілих руїн своєї школи в Харкові.

Якщо у вашу хвору (бо інакшого слова не підберу) уяву прийшла думка запустити вночі феєрверк, подумайте, у скількох дітей і жінок, які дивом вирвалися з Миколаєва, зараз розпочнеться істерика.

Якщо ви, голосно сміючись, їсте на вулиці шашлик під чарку холодної горілки, подумайте, що повз ваш столик може проходити мати, чий єдиний син зараз воює на Сході, або ж молода удова, чоловік якої назавжди залишився в Маріуполі…

Я не знаю, чи стане їм гірше й болючіше від чиєїсь необережної байдужості. Втім, річ не в них. Річ в вас, і в вашій неповазі до людей, що поряд з вами.

Ця клята війна розділила життя на «до» і «після» – хочемо ми цього, чи ні. А ще вона стала справжнім лакмусовим папірцем героїзму, волі, чуйності, людяності… Але деколи мені стає соромно. І я, насправді, не розумію, як зараз можна бути осторонь. Адже ті, хто вже постраждав – не є винними в чомусь. Адже ті, кого ще не торкнулося – не є обраними. Проте, якщо це не ваша війна і не ваш біль, то, мабуть, це вже і не ваша країна…

Tatiana Lonskaja