Повчальна притча про два погляди на життя. Прочитаєте раз і запам’ятаєте на все життя!
Територія натхнення

Повчальна притча про два погляди на життя. Прочитаєте раз і запам’ятаєте на все життя!

Я з теплотою згадую свого діда — звичайний роботяга, але знань в ньому містилася стільки, що він розмовляв на рівних з тодішньою професурою.

Він був мовчазний. Прийде після роботи, замкнеться у себе в кімнаті й читає до самої ночі, а о 6 ранку знову на роботу. Він перевозив балони з киснем.

Говорив він мало, але фрази були його настільки точні, що кожне слово було як крихта золота. Разом ці крупиці одягалися у витончену думку, яку в мої юні роки складно було зрозуміти.

Його не стало, коли мені було 8 років. Багато його мудрості вже забулися, але я назавжди запам’ятав одну історію:

У лікарняну палату поклали двох тяжкохворих жінок, прикутих до ліжка. Одну — біля вікна, іншу — біля глухої стіни.

Друга була буркотливою і вічно невдоволеною. Мерзенна баба.

Першу звали Ганна Сергіївна, другу — Олена Іванівна.

Друга заздрила тій, яку поклали біля вікна, і кожен день у неї питала.

– Ганно Сергіївно, ну як там краєвид із твого вікна?

– Ох … – відповідає перша, і її обличчя буквально починало світитися від щастя. – Олено Іванівно, тут краса: сонечко світить, небо таке блакитне-блакитне, як аквамарин, а хмари… Таких красивих хмар я давно не бачила.

І кожен день Ганна Сергіївна розповідала своїй сусідці про краєвид із вікна: про дітей, що грають біля ставка, про закохані пари, які прийшли на пікнік, про спортивні змагання та масові купання — кожен день було на що подивитися. Не день, а свято…

Друга з кожним днем заздрила все більше і більше.

Олена Іванівна обурювалася:

«Як це вона бачить такі цікаві пейзажі за вікном, а я не можу. Звідки така несправедливість, чому саме мене поклали біля глухої стінки, де тільки й видно що штукатурку та облуплену фарбу. Чому вона щодня бачить красу, а я не можу, за які заслуги?»

Минуло два тижні, у Ганни Сергіївни стався напад, вона не могла дихати, почала сильно кашляти, настільки ослабла, що не могла ні покликати медсестру, ні дотягнутися до екстреного пульта виклику.

Олена Іванівна просто спостерігала за цим з боку, вона б могла натиснути кнопку на своєму пульті екстреного виклику і покликати медсестру, але вона цього не зробила.

Минуло хвилин 10, не більше, ніхто на допомогу не прийшов, Ганна Сергіївна обм’якла і затихла…

Олена Іванівна залишилася одна в палаті, вже дуже їй хотілося потрапити до вікна, подивитися на ці чудові краєвиди, які їй описувала Ганна Сергіївна.

Після довгих умовлянь, вона домовилася з медсестрою. Медпрацівниця перестелити ліжко і допомогла їй перебратися на ліжко до вікна.

Сестра вже розвернулася, щоб піти, як її покликала жінка:

– Що ж таке твориться? Вікно виходить на глуху, сіру та непоказну стіну, а та, що померла, говорила мені якісь небилиці про блакитне небо, красиві хмари, зелені ліси, і мальовничі ставки, про дітей за вікном і закохані пари… Як вона могла все це бачити з дурного вікна?

Медсестра усміхнулася, в її очах читалася нотка смутку:

– Вона взагалі не могла нічого бачити ні за цим вікном, ніде… Вона була сліпою.

***

Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому… (Олександр Довженко).

За матеріалами