“Наше прагнення свободи більше, ніж страх. І поки ми живемо і дихаємо, наша країна називатиметься Україною”
Територія натхнення

“Наше прагнення свободи більше, ніж страх. І поки ми живемо і дихаємо, наша країна називатиметься Україною”

Іл.: Beata Kurkul

Її весільна сукня була готова, але в день весілля над її рідним Черніговом уже літали літаки, які скидали бомби прямо на житлові квартали. Серед загиблих – цинічно розстріляних людей у ​​черзі по хліб, був і її наречений. Їм з мамою вдалося втекти з міста і навіть дивом вирватися з лап окупантів, що стояли в приміському лісі, які ґвалтували їх і знущалися кілька годин. Вона жива, тільки дітей у неї ніколи не буде…

Він хотів зіграти цю роль, здавалося, все своє життя. Позаду сотні кастингів, проб, дрібних епізодів. Але коли, нарешті, його талант помітили, коли почалися зйомки, і про нього – виконавця головної ролі, заговорили, як про зірку, що сходить, Київ став здригатися від обстрілів. Він пішов добровольцем, і бутафорські вибухи знімального майданчика змінилися на бойові – з якими ти без каскадера і один на один. Зараз у нього тяжке поранення, але він твердить, що, як тільки встане на ноги, відразу повернеться у стрій.

Вони з чоловіком мріяли про дитину п’ятнадцять років. Зверталися до медичних світил, їздили святими місцями. І таки випросили у долі своє щастя. У лютому їхньому чудовому, розумному синочку було шість. На початку березня, під час спроби вирватися з Херсона, їхню машину розстріляли. В живих не залишилося нікого… навіть собаки…

Це правдиві історії… Згадую про них тому, що все частіше я зустрічаю спроби знеособлення нашої країни, цілого народу. «Є якась абстрактна країна. У ній живуть одні суцільні націоналісти, які влаштовують свої штаби виключно у пологових будинках, дитячих садках, торгових комплексах та театрах. Цю країну накачують західною зброєю. У світі йде переділ влади та сфер впливу. І нам до цієї країни, до цих людей немає жодної справи. Це ж десь там»… Багато хто навчився дивитися на цю ситуацію з позиції висоти. Вони навчилися дивитися крізь нас. Так легше жити, так простіше міркувати, спокійніше спати. Але не вийде. Тому що це не так. Наші міста мають назви. У нас у всіх є імена.

Шестирічна дівчинка, яка померла прямо у своєму ліжечку, бо до її будинку під Миколаєвом потрапила ракета… Молода дівчина, чиє гарне обличчя зшили по шматках, бо вона працювала баристою в торговому центрі Кременчука, по якому було завдано жахливо варварського удару. Великий собака, що кидається по кімнатах київської новобудови, і виє, бо не може знайти господаря, який накрив собою дружину і дочку, рятуючи від уламків, що обсипаються, в результаті ракетного удару… Ці кадри ми бачимо щодня. Дізнаємося про місця подій. Ми бували там кілька років тому, або минулого літа, або прямо зараз дивимося на дим зі свого вікна.

Я хочу звернутися до росіян, які ще здатні до сприйняття та мислення. Спочатку ми сподівалися, що вам буде не все одно. Нехай вам немає справи до наших дітей, людей, міст і наша країна, і всі ми для вас – знеособлені. Але ж на нашій землі гинуть ваші люди. Вони ж ваші сини, чоловіки, батьки… Тепер ми давно розуміємо, що ці надії були марними. Вам і до своїх байдуже. Але ми не дозволимо вам бути знеособленими! Не дозволимо бути просто рукою, яка веде штурвал літака до мирної мети. Просто пальцем, що натискає на пусковий механізм, щоб у мирно спляче місто прилетіли ракети. Просто ротом, який віддає злочинний наказ, націлений на знищення мирної нації. Ви не сподівайтесь на це, чуєте! Всі ваші імена, всі ваші звірства та злочини відомі вже зараз. І настане час, коли до кожного причетного бумерангом прилетить по заслугах – не сумнівайтеся! Ми навіть не дозволимо вам бути просто вухом, що нескінченно слухає жахливу брехню пропаганди. Просто порожніми очима, в яких не відбивається нічого, крім тваринного страху. Тому що всі ці злочини скоюються з вашої мовчазної згоди. Ми не пробачимо. І навіть якщо нашого життя не вистачить, щоб повернути справедливо всі ваші борги, ми передамо векселі нашим дітям та онукам.

Роману Ратушному було двадцять чотири. За своє молоде життя він встиг як активний і непримиренний громадський діяч зробити дуже багато. І встиг би принести своєму місту, своїй країні набагато більше користі і добра, якби не загинув на фронті. А Кірі Глодан було лише три місяці, коли вона загинула разом із мамою та бабусею. У православному світі стежили за сходженням благодатного вогню, коли до їхнього будинку в Одесі потрапила ракета. Гарній сонячній дівчинці Лізі було чотири. Її знайшли першою із убитих на центральній площі у Вінниці, по якію завдали звірячий ракетний удар – вони з мамою повертаються із занять. Імена загиблих можна довго перераховувати. Це не безликі люди. Це наші родичі, знайомі, друзі. Вони від нас на відстані витягнутої руки. Щодня в нашій країні багатолюдний похорон, на якому мами співають своїм дітям останню колискову пісню…

А під Сєвєродонецьком внаслідок ворожих обстрілів живцем згоріли коні з кінно-спортивного клубу. А у рідкісних білих левів з Харківського зоопарку пролежні, бо їхні вольєри були зруйновані, і тварини тривалий час нудилися в тісному приміщенні, поки їх не вдалося відправити до Одеси. А у підібраних на вулиці кішок і собак, яких люди, рятуючи, приносять у ветлікарні, кулі, що застрягли в кістках, перебиті осколками лапи та обгорілі вічка. Вони, безневинні створіння, разом із нами страждають від жахів цієї страшної ​​війни.

Боже мій, скільки ж, скільки персонального горя для кожного з нас…

Я хочу звернутися до європейців – мешканців цивілізованих країн. Ми безмежно вдячні вам за величезну та неоціненну допомогу та підтримку. Але сьогодні я хочу достукатися до тих, кому незручні біженці, кого дратує вимушене підвищення цін через оголошені санкції країні-агресору, хто зволікає через страх спровокувати маніяка. Всіх тих, хто, хай навіть із співчуттям та жахом від побаченого, спостерігає за війною здалеку – десь там вибухи… хтось там гине… На окупованих територіях у 21 столітті влаштовуються фільтраційні табори, в яких мучать, принижують, знущаються з тисяч людей просто за те, що вони хочуть жити у своїй країні, розмовляти своєю мовою… Знеособлене горе знеособлених людей. Зрозумійте, зараз завдання всього розсудливого світу об’єднатися проти тероризму та диктатури та стати на захист свободи. Наших сумних історій зараз сотні, тисячі, мільйони. І найжахливіше, що вони продовжують писатися кожен день війни. Однак якщо ми не об’єднаємось і не зупинимо це безумство, цей геноцид, це винищення нації – наші сумні історії, на жаль, дуже скоро можуть стати вашими історіями…

А ми все одно вистоємо. Тому що наше прагнення свободи більше, ніж страх. Тому що наша колективна ненависть до ворога вже міцно проникла в нашу кров і вбудувалась у генетичний код, і це ніколи не дасть нам забути чи пробачити. Тому що для кожного захисника за спиною не знеособлена, а зовсім конкретна рідна земля: будинок, у якому він виріс, та квітуча вишня у дворі, біля дитячого майданчика, та безкрає поле пшениці, яке може спалити ворог. Тому що вдома залишаються сиві мама, перелякана дружина, син, що дорослішає, маленька донька. Ми захищаємо спокійне мирне життя, гідну старість, щасливе дитинство своїх дітей та їхню свободу, їхнє майбутнє. І наше єднання, наша правда надає нам величезної сили. І ми очистимо свою землю від окупантів, відбудуємо зруйновані міста. Усиновимо дітей, зіграємо свої найкращі ролі, дамо притулок пораненим тваринам. І житимемо так, щоб бути гідними пам’яті всіх загиблих.

Ми не знеособлені… Ми маємо імена… Ми маємо націю… І доти, доки ми живемо і дихаємо, наша країна називатиметься Україною.

Тетяна Лонська