“Перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних”
Територія натхнення

“Перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних”

Іду з міста на захід. Десь сьома година вечора. Одна на весь вагон. Ну і кіт. Провідниця в традиціях Вєри Сердючки – гумор, харизма. Вагон блищить. Перекинулись поки стояли, хто, що, куди іду, про війну….

Заходить в купе. «Так. Давайте, мабуть кавусі вип’єте? Молоко є ще». Я кажу, що вже запізно для кави, потім до Тернополя не засну.

«А скільки того життя, ось у вас книжка цікава, ви ж її у відпустці не відкриєте, так ото собі і почитаєте. А хочете, я вас о сьомій ранку збуджу, як раз перевал буде, кіно у вікно подивитесь, що ви доброго бачили з лютого?».

«А скільки того життя, що ви доброго бачили з лютого»…

Їду в поїзді на Київ, сідаю в Сваляві, в купе дубар, аж светр вділа. Заходить провідниця: «Як у вас справи? Паспорт, будь ласка, покажіть. Ага. Все добре». Я питаю, а чого так холодно? Дує так, що з носа капає. Вона каже: «Дивіться, то кондиціонер, стояли, сильно нагрілися, зараз 15 хвилин проїдемо, я вимкну, увімкну вентиляцію, бо потім тунелі, там смердить. Але. Якщо вам буде холодно і з вентиляцією, бо вона нова, і дуже добре працює, а у вас кіт у майці, (лисий чи що), то ви кажіть, головне – не терпіть. Терпіти нам зараз не можна» і пішла.

Я завмерла на пів години.

«Головне не терпіть. Терпіти нам зараз не можна»…

Заїхала в гудвайн за пундиками, є там такі, з опіуму вони чи що, не можливо спинитись їсти. Стою, чекаю таксі. Дві пані років під 70 десь, красуні, як з Парижу. Тихенько фоткаю мештики одної, бо ну дуже круті. Йдуть два хлопчика, десь 7 і 10 років. Подерті, брудні руки, але вдягнуті нормально. Розумію, що не безхатьки. Підходять до панянок.

«Драстэ, дайте денег на еду, гривен 20 или 50». Панянки: «Для початку – добрий день, а не драстє. Звідки ви? Це ж вам на пиво і куриво гроші».

Пацани: «Нєєєє. Сосисок возьмьом там нижче і картошки напечемо, ну і на суху мівіну, а ще батарейки треба у фонарик».

Панянки: «Та говоріть вже російською. Ви звідки? А. Зрозуміло. Мабуть батьки п’ють? А ви вештаєтесь?»

Пацани: «Та нєт. Мама моет пол в больнице. Двое суток там. Папа сантехник. Но его мужик в жеке брать не хочет. Хочет, чтобы тот делился и все отдавал. Ещё он варит бочки для воды. Ну эти. Что под потолком. Но мало работы. Папа пьёт пиво вечером. Но одну пластиковую. Мама плачет. У нас 8 коров было, кролики, утки красные, папа бусы варил и бочки, и ещё маслобойка. А ми тоже зарабатываем. Батарейки собираем и бутылки. Нас в квартире 7 человек. В одной. Мы две семьи сбежали»

Панянки: «А ви вчитесь десь? Скоро ж школа»

Пацани: «Да. У нас один планшет на двоих. Один день Егор, один день я»

Панянки: «В тебе ж є мобілка? Нема? А мами номер?»

Пацани: «А шо жаловаться будете»?

Панянки: «Ні, дай номер».

Пацан протянув папірець із номером. Пані набирає номер. Весь діалог не чую, чую питання: «А де ви працюєте? А де до цього працювали? Бухгалтер? А що вмієте по дому? Робота треба? Завтра до вас подзвонить мій водій і приїдете познайомимось, мені в будинок потрібна помічниця, якщо все добре буде, зарплата така…» і називає цифру, яка вирішить багато питань. «Дітям треба вчитись, а вам перестати плакати», каже.

Пацани в шоці. Я плачу в окуляри.

«Дітям треба вчитись, а вам перестати плакати»…

Двірник у домі. Суворий такий дядько. Не вітається ніколи. Такий собі сам на розумі. Свариться часто на малих дітей і тих, хто сигналить під шлагбаумом. Ні з ким не говорить. Іду з двору, бачу стоїть з косаркою біля кущів, дивиться в траву. Присів. Я ідучи повз, ризикнула звернутись, бо завжди – «нікому нє здрастє».

Кажу, щось згубили? Посвітити фонариком?

«Та ні, – каже, – тут шкаралупка від яйця когось маленького. Голубенька. Ідіть гляньте. Цікаво, хто ж з неї виріс. Я ще вчора косив у дворі одному. Так там дика польова орхідея росла. Ледь не зрізав. Скільки ж того, красивого, що не видно нам». І включив косарку. З огляду на кількість слів, що він сказав, це річний запас його спілкування зі світом.

«Скільки того красивого, що не видно нам»…

Сиджу в ресторані, чекаю колегу. За сусіднім столиком п’ють віскі два гарних чоловіки.

«Слушай, а ты в погреб спускаешься, когда сирены?»

«Да. Только ради кота»

«В смысле? Только “ради кота”? У тебя же Вика и Аня (я так зрозуміла, що жінки його), за что же они жить без тебя будут, и смеётся, сотрудников 200 человек»

«А я как представлю, что его убьёт, а я выживу, я не переживу. По сути, только ему я и нужен. Знаешь, как он меня встречает вечером и никогда не ест, пока я не сяду. И в целом, я больше не хочу чтобы кто-то страдал…. Любовь оказалась другая и в другом. Я понял, что мне очень мало надо, чтобы быть счастливым, я знаю что я буду делать, когда весь это пи*дец закончится. Больше дети страдать не будут»

«Любов виявилося інша та в іншому. Більше діти страждати не будуть»…

Звоню банкіру. Треба вирішити три дуже складних питання. Все вирішується за 30 хвилин, з підключенням всіх ланок. Ведуть кожен крок, відкриваємо, закриваємо, відновлюємо картки, розблокуємо те, що я напартачила, щось скануємо, якісь коди, верифікації трьом відділам…. Я в шоці, що взагалі це все можна зробити за такий короткий проміжок часу. Уявила цей процес, наприклад, в Німеччині. Пишу кожному велику дяку за терпіння та швидкість. Отримую три відповіді: 1. Вам дякую, ви жартами підняли мені настрій; 2. Нам приємно те, що ви усміхаєтесь. 3. Бережіть себе. Це найменше що можна зробити.

Купляю каву у вуличній кав’ярні. Забираю. Продавець дає решту і каже – чекайте. Побіг у закуток на манюсіньку кухоньку. Стою. Бачу, що решта вся. Що сталось, думаю. Виходить і дає щось у серветці.

«Це вам коржик. Мама напекла цілих два тазики. Він вівсяний. Казала роздавати всім, хто каву бере, – солодке робить нас трошки щасливішими. Нам треба зараз деколи усміхатись. Ми з Волині. Там сміх – то ліки».

Я знову зі сльозами. Кажу, що то не солодке робить нас щасливими, а такі люди як ваша мама. Мамі великий уклін.

«Нам зараз треба усміхатись. Ось коржик»…

І я зрозуміла. Що серед тієї кількості ненависті, гніву, розпачу, що ми носимо в собі, бачимо в постах та світлинах, в коментарях – у всьому цьому і стоїть завдання тої пітьми – залишити нас добра, любові, затопити нас ненавістю, яка проникне в кожну частинку нашого серця.

А десь, непомітно, пробуджується величезна кількість доброти. Любові. Світла. І я буду дивитись в їх бік. Це єдиний існуючий шлях до нашого нового життя “зараз” і “після”…

Давайте берегти ту частку, яка має залишатись вільною та світлою, як би скрутно нам не було, як би ми не хотіли, щоб вони всі повиздихали, давайте берегти любов до світа, до себе, до кожного з нас. Бо перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних. Тоді – вони вже перемогли.

Я розумію, як це важко, я сама працюю з ненавистю постійно, вона навалює як дев’ятий вал, можна задихнутись. Я знаходжусь в тому ж самому інформаційному потоці, що і всі, я українка до найменшого свого атома, ще із надмірним відчуттям справедливості. Мені так само буває дуже нестерпно боляче і безпорадно. Але… Ці крихітні миті, зцілюють страшенні рани мого сердя і відвертають пітьму. Добро. Любов. Не якась там видумана любов до всього. А саме конкретні явища і дії. Шукуйте їх. Видивляйтесь. Зберігайте. Нас не відвернути.

Єлизавета Птиця