Йду в Нову пошту. Переді мною іде молода мама з хлопчиком років п’яти. Раптом починає вити сирена…
Територія натхнення

Йду в Нову пошту. Переді мною іде молода мама з хлопчиком років п’яти. Раптом починає вити сирена…

Іл.: Marta Koshul

Йду в Нову пошту. Переді мною іде молода мама з хлопчиком років п’яти.

Раптом починає вити сирена. Хлопчик присідає, хапає себе за голову і голосно починає плакати: “Мамааааа! Мне страшнооо!”

Мама присідає біля нього, обіймає всім тілом, цілує, починає заспокоювати.

Підхожу до них, простягаю жменю карамельок: “Мама, можна?”- питаю. Вона киває головою:” Так.”

Хлопчик схлипуючи, бере цукерки.

– Хочете, пересидимо в моїй машині, поки тривога? Все одно Нову пошту не відкриють, поки відбій не буде.

– Спасибо…

Ми йдемо до машини, мама несе хлопчика на руках, той схлипує і дрижить усім тілом.

– Ви звідки приїхали?- питаю
– Из Николаева. В соседний дом попала бомба, мы как раз во дворе были. Очень испугался…

– Я так і зрозуміла, що ви звідкись, де гаряче. Наші діти так не реагують на сирени, слава Богу…

– Пришлось уехать. Ребенок не спал ночью. А если уснет – просыпается и кричит.

В машині хлопчик трохи заспокоївся і почав розгортати цукерку:

– Дякую,- дивлячись на мене, каже він.

– Ти розмовляєш українською? Молодець!

– Я понимаю, – відповідає, – но я научусь! Сосед Юрка сказал, что по нам стреляют, потому что я разговаривал на русском. И теперь они пришли нас спасать! – знов починає схлипувати…

– Як тебе звати?

– Саша, – каже крізь сльози.

– Саша, Юрка бреше! І вони стріляють не тому, що ти розмовляв російською, ти не винен! Вони стріляють, тому що ненавидять українців і все українське. Вони хочуть знищити наших людей, наші будинки, школи, садочки…

– И мой зоопарк!

– Так. І твій зоопарк!

– Я плакал, потому что думал, что это из-за меня война!

– Ні, Саша, які дурниці! Ти тут ні до чого. Це все путін і його орда.

– Мой папа на войне. Он нас защищает! Он не пустит их в мой Николаев! Я когда вырасту, тоже буду военным, как папа! Я раньше хотел быть машинистом. Или директором зоопарка. Но сейчас я передумал. Нужно же кому-то Украину защищать!

– Саша, я тобою пишаюся! Ти мій герой!

Посміхається.

– А ти чому на Нову пошту прийшов?

– Бабуся нам посылку прислала. Я своих динозавров забыл. Только робота взял. И печенье бабушка испекла с орехами.

– Ви бабусю не забрали з собою?

– Нет. Она же на работе. А вечером еще идёт сетки плести. И у неё кролики и куры. И Рыжик с Тёмкой. Она нам звонит каждый день.
Мама мне перед сном читает українські казки. А папа, когда звонит, говорит: “Слава Україні!”, а я отвечаю: “Героям Слава!” Мы же мужчины и украинцы! И мы с ним поём вместе “Ой у лузі червона калина”

– Заспіваєш мені? Це ж моя улюблена пісня!

– Я стесняюсь…

– А давай всі разом? Мама, ти і я? Так не будеш соромитись?

– Нуууу… Давайте.

Ми утрьох сиділи в машині, голосно співали ” Ой у лузі…”, а потім “Батько наш Бандера”

А потім був відбій тривоги. І я сказала Сашкові:

– Саша, коли чуєш сирену – не плач, будь ласка, добре? Сирена для того, щоб попередити, що треба йти в укриття. А якщо будеш плакати – не встигнеш сховати маму, розумієш? Ще зовсім трошки і наші воїни виженуть геть рашистів.

Він кивнув головою:

– Я не буду плакать, обіцяю!

Irina Victorowna