Повчальна розповідь про те, як іноді одна людина може змінити все життя
Територія натхнення

Повчальна розповідь про те, як іноді одна людина може змінити все життя

Волосся завжди нечесане – в різні боки. На руках задирки. Сутулість. Жовтий колір обличчя через тютюн. Це восьмикласник. У нього батьки п’ють. Їм не до сина.

Можна гуляти вулицями до ранку і заводити погані знайомства. А ще вчителів доводити до істерики.

Одяг поношений, і він із нього виріс. Нікому не потрібен підліток. І йому ніхто не потрібний.

Особлива гордість – грубо нахамити. Наприклад, вчительці. Що тендітна жінка може зробити? Нічого не може. Немає у неї захисту.
А він кине їй в обличчя брутальність. Безкарно.

Однокласники дивляться з повагою. І з побоюванням. Ніхто із ним не зв’язується. Бо відчайдушний.

Це особливий шик – пропускати уроки. Піти туди, куди хочеться. Наприклад, вивернути у малечі кишені. Або ще різні пригоди пошукати. Іноді у класі з’явитися. І поводитися за настроєм. Якщо в душі тихо – можна й відсидітись. А якщо з’явився маленький чортик – тоді святих геть виноси: таке влаштує!

Ішов вулицею. Бачить – бомж сидить. На хлопчика глянув, закурити попросив.

Підійшов, простяг – з повагою. Як би «наша» людина. Не чистун, а життя бачив.

Чоловік сказав, що скоро помре. Здоров’я більше немає. Все до крапельки витратив. І раптом промовив страшні слова: «Я помру. Ти прийдеш на моє місце. З усього видно». І додав: «А чого кривишся? Адже я все знаю. Все пройшло. Починав, як ти».

Восьмикласник зажурився. Правду чоловік сказав. Присів поряд. Мовчить. Думає. А бомж зізнався, що колись був добрим математиком. Потім так вийшло, що спився: «Розумієш, у мене волі немає жодної краплі. Зовсім. Куди вітерець – туди і я. Але математиком став. Хоча толку немає».Хлопець мовчить. Сумно йому. Думає подумки, що й до армії можуть не взяти. Туди здорових хлопців беруть.

А бомж питає: “У тебе воля є”? Той мовчить. Не знає, що відповісти. Бомж знущатися почав: «Слабак, значить».

Хлопець раптом обурився: “Як дам зараз – дізнаєшся”. А брудний співрозмовник парирує, що так усі слабаки роблять. Це найпростіше.

– Що з математики проходьте? – Раптом поцікавився. Хлопчик щось буркнув. І знову: «Хочеш поржати? Я ж геній, що спився. Не брешу. Так ось, поржати хочеш? За два дні натаскаю. Прийдеш у клас, руку піднімеш і п’ять тримаєш». І улюблене запитання: «Хочеш поржати»?

Тиждень ходив до нього на теплотрасу. Намагався вгадати, щоб «учитель» міг щось пояснювати.

А він справді – геній. Візьме рівняння – ніби до рук – і поверне в різні боки. Виявляється, що воно лише прикидається складним. Голову напружиш – і справа піде.

І хлопчик не дурень. Виходить, що цей світ як би сказати? Цікавий, чи що.

Якийсь час школу не пропускав. Особливо математику. І вчителька не помітила, що найгірший учень її чомусь слухає. Мабуть, не звикла дивитися на нього.

Так минув час. Небагато. На одному з уроків, коли вчителька запропонувала вирішити на дошці провокаційно складне завдання, поганий учень підняв руку. Клас почав сміятися. У математички від жаху ноги свинцем налилися. Але вийти до дошки дозволила.

А він вийшов. Видно, що нервував. На крейду сильно тиснув – у крихти. І вирішив.

Всі оніміли. А вчителька підійшла, обійняла і вперше на ім’я назвала: «Олексію, я пишаюся тобою».

Він вибіг із класу. Бо заплакав. Дитина ж, попри понти.

Помчав до вчителя. Тільки його не було. Ніхто нічого сказати не міг. Бомжі довго не живуть.

А у хлопчика – відродження.

Нині має двох дітей. Хлопчик і дівчинка. Хлопчика назвав Петром. На честь того чоловіка. А ще він став математиком. Кажуть, непоганим…

Георгій Жаркий