1. Зірка Мензатюк. “Писанка” (Великодня казка)
– Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! – закудкудакала курка на весь двір. – Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!
Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія.
– Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку.
І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких.
Тоді розтопила ярого воску:
– Ходи-но, Івасику, писанки писати!
Взяла бабуня писачок. Р-раз! – і лягла на яйце гаряча лінія. Два! – і розкреслилось яйце навхрест.
– Бабулю, чуєш, бабуню! – запитав Івасик. – Що це за квіточка у тебе намалювалася?
– То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого.
– Бабуню, чуєш, бабуню! – знов Івасик. – А що то за цяточки-крапочки навхрест між промінням?
– Не цяточки, Івасику. То чарівні знаки дощу.
Розписала бабуня писанку, в фарбі пофарбувала, – і стала писанка доладна, барвиста!
Настав Великдень. Покликала бабуня Марія Петрика, Івасика, Оксанку, Василинку – всіх своїх онучат.
– Нате, онучата, по писанці. Гайда викочуватись!
Покотив Івась свою писанку:
– Ану, хто до неї докотити зуміє?
Котять діти писанками; на них вербички, та хрестики, та клинці-вітрячки, та вигадливі поясочки так і мерехтять!
А в небі сонце сміється, світлом розлипається.
– Чи будеш ти, сонечко, весь рік щедро світити? – питає в нього яйце-писанка.
– Буду, буду, бо на тобі мій таємний, знак. Ти котишся – мене до землі приворожуєш!
– А чи будеш, дощику, землю поливати, зілля напувати?
– Буду, буду, бо на тобі і мій знак магічний. Ти по землі котишся – мої струни-срібнодзвони до неї прив’язуєш!..
По двору курка нипала. Стала, видивляється на писанку.
– Що воно за яйце-райце, барвисте й зірчасте? Мабуть, самого сонця дитя. Я б такого зроду не знесла…
А писанка котиться по землі: тож буде сонце, будуть дощі й роси, буде в світі щастя! Хто його шукатиме – неодмінно знайде.
2. Зірка Мензатюк. Великодня казка “Молоданчик”
За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась.
— Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки? — спитала вона.
— Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася, — відповіли струмки.
— То, може, це ти, берізко?
— Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула.
— Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?
— Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний.
— То хто ж воно? — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш.
— Он хто мене розбудив, — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю.
— Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок.
— Таки ні… — кивнули Маруся й Олюся.
— Я знаю «Молоданчика». Мене бабуся навчила, а я навчу вас.
І Мирося почала навчати: треба стати в коло, а одненькій дівчинці — посередині, тоді заспівати:
| А мій милий молоданчик, Поплинь, поплинь на Дунайчик, Та вмий собі біле личко, Та розчеши косу русу, Та вберися в сорочину, Підпережи горботчину, Та взуй жовті черевички, — Шукай собі товаришки! |
— А ти, Олюсю, раз ти в колі, маєш ніби вмиватися, вдягатися в сорочину, а в кінці вибрати собі товаришку: ти станеш на її місце, а вона замість тебе в коло.
— Виберу, — киває Олюся. — А мама мені не сорочку, а блузочку вишила. З трьома рядами на рукавах. Я на Великдень її вдягну.
— В мене буде нова сукня, — й собі похвалилася Маруся. — І сукня, і плащик, і жовті черевички. Такі гарнесенькі!
— Ось і добре, — каже малим Мирося. — На Великдень одягнемо обновки та й будемо грати в «Молоданчика».
Дівчатка пішли до села, бо вже набігались, а мавка-зеленавка сіла на торішнє листячко й заплакала.
— Мавка плаче? — здивувався вітерець, бо був він тепер ласкавий і сумував, коли хтось журився.
— Мавка плаче! — зашуміли берізки, грабки й буки.
А полем саме йшла весна. Почула, про що шумлять дерева, повернула в лісок.
— Чого тобі, дитинко? — погладила мавку по голівці.
— Діти мають обновки і на Великдень гратимуться в «Молоданчика», — захлипала та. — Я також хочу гратися, а маю лишень старе торішнє платтячко…
— Яка ж бо ти мала-нерозумна, — засміялася весна. — Хіба ти забула, що я обновляю весь світ? Будуть і в тебе обнови.
І весна подала мавці гарні жовті черевички, горбатку, виткану листям-квітками, ще й білу-білісіньку сорочину.
— А сорочка не вишита…
— Буде тобі й вишивка, та така, як наша земля Буковинська! — мовила весна й повернулася до поля: — Гей ти, рілле, чорна, масна, родюча! Дай своєї чорнющої барви!
Дала рілля чорної барви — і лягли на білих рукавах дрібні узори.
— Гей ти, траво шовкова, дай свого зеленого кольору! І з’явилися на сорочці зелені візерунки.
— Ми, буки, дерева поважні, ми й барви дамо дорогої: вишневої, з молодих бруньок! — зашуміли високі дерева.
— Тепер ще вишиймо небо та сонце в ньому, і готова сорочка-буковинка, — мовила весна, а в узорах ураз заясніли погідне небо та щире сонце.
Зраділа мавка, з утіхи заплескала в долоньки.
А весна повела рукою — і зацвів під деревами ряст, тендітні білі анемони, а що вже фіялок, та пшінки, та пролісків!
Тут і Великдень настав. На майдані серед села зійшлися дівчатка. Всі гарненькі, чепурненькі, у святкових обновах. Взялися за рученята, заспівали:
| А мій милий молоданчик, Поплинь, поплинь на Дунайчик.. |
Почула їх мавка і собі спустилася до села.
— Хто ти, красуне зеленокоса? — здивувалися дівчатка.
— Це наша мавка! — гукнули Олюся, Маруся й Мирося. — Ми торік з нею гралися.
— Ой, які в неї обновки! Ой, яка в неї сорочка! — задивилися дівчатка. — Ставай, мавко, серед кола, бо ти в нас найгарніша.
І вони заспівали, а мавка в колі вмивалася, чесалася, маяла пишними вишиваними рукавами, і було їй весело-весело, і всім дітям також весело, і всім людям, і всьому селу. У небі стояло сонце, а на горі під ліском-переліском — весна. Вона розгорнула свій фартушок і вийняла з пелени біло-рожеві сорочки: одну сорочку абрикосі, другу — вишні, ту — черешні, а ту — яблуні. Вбрали садочки білі сорочки, цвітуть вишні-черешні, цвітуть абрикоси, цвітуть яблуні. А над білими садами, над запашними черемхами плине пісня про молоданчик, запливає далеко-далеко і зливається з блакитним Дунаєм.
3. Загублена писанка. Великодня казка від Ірини Мацко
Трапилась ця пригода у передвеликодній вечір. Маленька Катруся сиділа на лавочці біля хати і розписувала яєчка. Кошичок для освячення уже був готовий. Все Катруся туди поклала: і пасочку, яку спекла їй мама, і ковбаску, хрін, трошки масла, шматочок шиночки, прикрасила все зеленню і квітами. Тільки писаночок не вистачало. От тепер сиділа, розклавши пензлики та фарби на лавці, і виводила дивні візерунки. Завтра зранку вона з батьками понесе найкращий кошичок у церкву, щоб освятити.
Катруся дуже старалася, виводячи візерунки на яєчку. І не помітила, що писаночка, яку вона щойно розписала й поставила на лавку, потихеньку покотилася по лавці і упала в траву. Потім далі по горбочку. А Катруся розписала усі яєчка та й пішла у хату. Не помітила, що одного немає.
Котилась-котилась писаночка і прикотилась до будки, де жив песик Сірий. Та й стук до його стінки. Сірий злякано вискочив. Дивиться, перед його будкою лежить щось маленьке, кругле і кольорове.
– Кістку господар кинув, чи що? – понюхав. – Ні, м’ясом не пахне. Я такого запаху не знаю, напевно, камінчик, тільки дуже дивний якийсь і кольоровий. Нащо мені тут камінців перед будкою? Відкочу його до кота Мацика, нехай він морочиться.
Так і зробив. Кіт Мацик мирно спав, скрутившись клубочком біля хати. Сниться йому мишка, ніби він грається з нею, а вона він нього утікає. Раптом чує – щось муляє його у лапку. Прокинувся Мацик і бачить, що біля лапки наче яєчко лежить. Та якесь дуже кольорове. Такого кіт Мацик не бачив, коли заходив у курник.
– Що ж з ним робити? Може, погратись? Мишки ж все одно немає. Пограюсь я яєчком.
І почав кіт лапками яєчко катати туди-сюди, туди-сюди. Наче з мишкою грається. Та скоро ця гра набридла.
– Ні, таки мишка краще. Вона жива, і утікає так цікаво, а тут що, лише котиться і все. Піду я, мабуть, мишку зловлю, а яєчко до курей віднесу. Напевно, вони його загубили.
Прикотив до курочок.
– Ось, тримайте, кури. Це ви десь загубили.
Розквоктались кури, позбігались дивитися, що ж це таке котик приніс. Якесь мальоване, чудне.
– Це твоє, Рябенька, – сказав впевнено півник, – ти також така, наче розмальована. – Бери і висиджуй.
– Так – так – так, твоє, твоє, – заквоктали кури.
Ну що ж робити Рябенькій? Сіла на яєчко. Сидить, сидить, а воно холодне. До півночі сиділа. А кури тільки запитують – ну що там, зігрілось? Буде з нього курчатко?
Так і просиділи кури над яєчком. І очей не стулили.
А надранок почули дзвін Великодних дзвонів у церкві, що початок великого свята звіщали і людей у церкву на освячення закликали.
– Великдень! Великдень! – загуло на подвір’ї. Тепер усі здогадалися, що то було за яєчко мальоване. І песик Сірий, і кіт Мацик, і курочки з півнем.
Зібрались вони біля порога хати з писанкою. Чекали свою господиню, яка завжди годувала та доглядала їх. І коли Катруся з батьками виходила з кошичком, щоб йти у церкву, – урочисто віддали їй мальоване яєчко.
– Дякую, мої любі. Саме цієї писаночки мені не вистачало. Я шукала її весь ранок. Тепер я освячу у церкві її і поділю між вами. Ви її врятували.
Катруся поставила писанку на вершечок у кошичок і понесла у церкву. А після освячення усі мешканці двору скуштували свячену писаночку, яку вони врятували. І були від цього дуже горді та щасливі.
4. “Пригоди писаночки”. Великодня казочка Лесі Храпливої-Щур
Була собі дівчинка Орися. В школі добре вчилася, дома, як могла, помагала Матусі. Тому всі Орисю дуже любили: і вчителька в школі і Мама і Батенько.
А коли прийшов Великдень, задзвонили дзвони, подарувала Мати Орисі гарну писанку. Квітками, чічками, барвними олениками розмальовану. Подякувала Орися Мамі, завинула писаночку в шовкову хустинку та пішла з Батьками в церкву.
А після Служби Божої зібралися біля церкви Орисині подруги. Кожна з них дістала того ранку писанку від Матусі, та ніодна не була така гарна, як Орисина. Стали дівчатка одною писанкою об одну цокати, пробувати, чия сильніша.
Вдарила Маруся своєю писанкою в Орисину. Марусина на шматочки розбилася, трохи чистого, святочного одягу їй не поплямила, а Орисина ціла осталася.
Вдарила Ганнуся об неї своєю — і Ганнусина луснула. Спробувала Христя — і її писанка розпалася. А Орисина ціла, ще й рада, що всі інші писанки побила.
Поклала Орися свою писанку в траву, а сама пішла з подругами — гагілки виводити.
Як тільки писаночка почула, що ніхто на неї не дивиться, тай покотилася по м’якій,
зеленій травичці. Покотилася через стежку, та церковним подвір’ям та через ворота та дорогою, аж ген далеко, в ліс…
А в лісі пташки так щебечуть, так співають. І квітки білі та сині та жовті свої голівки розкривають. І виглядають з трави цікаво. А на вершках дерев вітер — пустунчик грається з молодим, зеленим листям.
Котилася писанка все далі й далі в ліс. Аж напроти неї — дивись! — скаче сіренький зайчик—Побігайчик.
— Ти хто така будеш, красна панянко? — спитав чемненько та звичайненько.
— А ти хто такий, сірий та ще вухатий?
— Я зайчик—Побігайчик. Лісом стрибаю, в город по капусту забігаю, від лиса та від вовка — Неситого що сил в ногах втікаю.
— А я писанка, та ще й великодня! Мене Орисина Матуся довго-довго блискучим воском писала, в різних-прерізних красках купала, поки я вся квітками та чічками та барвними олениками розцяцькована стала!
— Дуже ти мені подобалася, писанко. Давай, будемо разом лісом мандрувати!
— Ото! А хіба ж ти мені рівня? Я всі писанки Орисиних подруг побила! Куди тобі до мене?!
— А таки ходи зі мною, лугом та бором та зеленою травою! — став зайчик просити. А писаночка розлютилася:
— Не хочу й не піду!
Зажурився зайчик, розвісив свої довгі вушка та пішов, куди ноги несли, куди очі бачили. А писанка покотилася далі.
Котиться вона лісом, а напроти їй — курчатко. Маленьке та жовтеньке та немов пушинка м’якеньке.
— Ти хто така будеш, красна панянко? — питає.
— А ти хто таке, мале та пухнате та неповоротне?
— Я курчатко маленьке. Загубилося від квочки, від своєї неньки… Лісом блукаю, друзів собі шукаю. Будь ти мені подругою!
— А я писанка, та ще й великодня! Мене Орисина Матуся довго-довго блискучим воском писала, в різних красках купала, поки я вся квітками та чічками та олениками розцяцькована стала…
Поглянуло на неї курчатко тай каже:
— Дуже ти мені, писаночко, до серця припала! Ти мені мабуть і ріднею приходишся! Давай, будемо разом мандрувати, дороги шукати!
— Ото! А хіба ти мені рівня? Я всі писанки Орисиних подруг побила. Куди тобі до мене!
Стало курчатко просити та благати: — А таки ходи зі мною, лугом та бором та зеленою травою…
Та писаночка розлютилася: — Не хочу й не піду!
Зажурилося курчатко жовтеньке, аж слізки з очей крильцятами втирати стало. Та пішло, куди ноги несли, куди очі бачили. А писанка покотилася далі.
Аж закотилася на лісову галяву. На галяві паслося ягнятко маленьке та біленьке та кучеряве.
— Ти хто така, красна панянко? — спитало — заблеяло воно.
— А ти хто таке, мале та вухате та кострубате?
— Я ягничка-невеличка. Вийшла поскубати свіженької травички. Свіжу травку, запашні квіточки випасаю, друзів собі шукаю.
— А я писанка, та ще й великодня! Мене Орисина Матуся довго-довго блискучим воском писала, то в жовтій, то в червоній, то
в вишневій красці купала, поки я вся барвиста, мов веселка стала.
Поглянуло на неї ягнятко:
— Ти мені з першого таки погляду подобалася! Давай, підемо разом!
— А хіба ти мені рівня? Я всі, всі писанки Орисиних подруг побила, а коли в ліс зайшла, сама, без нікого дорогу знайшла! Бачиш, яка я!
— Бачу, бачу, що ти не абияка краля, та таки вдвійку нам веселіше буде. Будемо разом квіток шукати: ти зі мною, а я з тобою, лугом та бором та зеленою травою.
А писанка розлютилася, аж ніжкою тупнула:
— Не хочу й не проси!
Похнюпилося ягнятко, а слізоньки з очей кап-кап-кап… Вже й травичка свіжа — весняна не смакує. Та само пішло, куди ноги несли, куди очі бачили.
А писанка покотилася далі. Аж квітки весняні дивом дивувалися, пташки на деревах співати забували: — що це за панянка, барвиста, мов веселка, лісом та лугом мандрує?
А писаночка щораз то більше на гордощах надувається, кругом розглядається, та собі думає, що другої такої красної на всьому світі немає.
Аж ось наступила на камінчик, зачепилась об корінчик та впала прямо в ямку, що її колись лисиця для своїх лисенят викопала. Впала писаночка, та не розбилася, бо з усіх писанок найміцніша була. Не розбилася — та вилізти з ямки — ніяк! Що лиш спробує, то вмить знов на само дно скотиться. Бачить писаночка, що їй мабуть тут прийдеться пропадати, в ямці загибати, бо ніяк їй на гору дістатись. Стала вона тоді гірко плакати — ридати:
— Ой, бідна я, бідненька! Ніхто мене не чує, ніхто не порятує! Ой, якби був зі мною зайчик—Побігайчик, чи курчатко маленьке, чи ягнятко біленьке! Вони добре знали б, мене з біди порятували б!
Довго довго плакала-ридала писаночка, аж почув її здалека зайчик-Побігайчик. Прибіг над ямку, побачив писаночку. Покликав курчатко. Курчатко покликало ягничку. Стали разом гукати, може хто прийде писаночку визволяти: — Гееей-гууу-гуу!
Гукали, гукали, аж почули їх здалека Орисині подруги. Бо коли вони побачили, що нема на траві Орисиної писанки, всі гуртом побігли за Орисею її шукати.
Пішли вони за голосом звірят та зайшли аж над ямку, що то лисиця колись своїм дітям на кубло копала, і що в неї тепер писаночка впала.
Побачила Орися свою писаночку. Подала їй руку, витягнула з ямки. Та стала на радощах свою писаночку цілувати.
А тоді всі разом побралися за руки й завели веснянку: Орися і Маруся і Ганнуся і Христя і зайчик і курчатко і ягнятко і писанка.
5. “Великодня пригода”. Казка Лесі Храпливої-Щур
Засвітило сонечко ранком у віконечко. Поклала мама в кошик паску, писанки, ковбаску, та покликала донечку — Параску:
— Від себе і від Батька і від мене занесеш Бабусі Свячене!
І пішла Параска: в кошику ковбаска, писанки і паска. А дорогою дивуються горобчики:
— Цьвірінь! — що в Параски вишита запаска.
Іде Параска, вийшла на горбок. А до неї Бровко — песик: скік та скок!
— Куди ідеш та що несеш?
— Несу я паску, писаночки, ковбаску, від Батька і від Мами і від мене — несу Бабусі Свячене.
— А не буде там нічого і для мене? — Бровко питає, хвостиком махає.
— Писанки Матуся написали, оленями, півниками, сонцями прикрашали. Не на те трудились мої Ненька, щоб з’їв Бровко писанки смачненько!
— Подивись, Парасю, ще раз на Свячене: може там найдеться що для мене? — Бровко питає, хвостиком махає.
— Білу паску — не малі це речі! — Мама цілу ніч місили ще й пекли у печі. Ой, багато мали з нею праці! Чи ж годиться пасочка — собаці?
— Подивись, Парасю, ще раз на Свячене: я голоден — чи нема нічого в кошику для мене?
— Лиш ковбаска, вся товстенька, з салом. Мама її довго начиняли, ще й пекли! Я знаю, їсти ти готовий, та не дам ніяк ковбаски — псові!
— Поглянь, Парасю, в кошик — ще ж бо не порожній він! — Бровко благає, хвостиком махає.
— Не порожній, ще остався… хрін. Викопала я його сама в городі — може стане Бровкові в пригоді?
Дала Параска Бровкові ласощів тих, а Бровко лиш понюхав та: — Аааапчих!
В носі закрутило, в очах потемніло. Пчихнув Бровко, заточився та штовхнув Параску. Випустила вона з рук кошик, паску, писанки, ковбаску…
Покотилася з горбочка паска, а за нею стежкою всі писанки й ковбаска, а за ними кошик і Параска, а за ними, гавкаючи, Бровко — пес.Котилися, котилися ранок весь. Аж мусіли стати, бо докотились до бабусиної хати. Встала тоді Параска, позбирала в кошик паску, писанки, ковбаску та промовила:
— Бабусенько, від Мами і від Тата і від мене принесла я ласощі вам на Свячене.
І сказала, як пригода приключилася: як усі вони з горбочка покотилися.
А Бабуся — нум Параску цілувати. Посадили її на покутті в хаті, а Бровкові біля порога дали велику кість. А він зубами: — хап! — і їсть, і досі їсть!
6. “Писанки Оксанки”. Казка Лесі Храпливої-Щур зі збірки “Писанка українським дітям”
Стукає — розносить вістку лісом дятел:
— Буде завтра Оксанка писанки писати!
Шепнув на вушко зайчик хом’якові:
— Уже й краски у горщиках готові!
А жовтий лис переказав куниці:
— Купила вчора воску у крамниці!
Сказав ведмідь, гостюючи у вовка:
— І писальце вже є: тоненьке, наче голка!
Отак то лісом ці вістки ходили, аж їх почули дві нечисті сили, що людям шкодять, тихо не сидять: один був чортик Куць, а другий Паць.
Почухали чорти потилицю немиту і раду радили, що й як би їм зробити, щоб не змогла Оксанка писанок писати, Великдень — Боже свято звеличати.
Зібралися вони під ніч, коли вже темно всюди, коли спокійно сплять всі добрі люди, та ще взяли з собою молоточки, щоб писанки оці побити на шматочки.
Вже під Оксанчину прийшли — примандрували хату, та двері замкнені — і нікуди дістатись. Глип — мишача є дірка край порога. Туди пролізти, може, буде змога?
Були б мабуть якось пролізли нишком, та їм на лихо пробудилась мишка. Вона не раз кришками проживлялась при Оксані, тож не хотіла, щоб у хатку йшли чорти погані. Погналася за ними, скільки сили і Куцеві хвостяку відкусила…
Хоч хвіст пропав, добрались бруднолиці аж до яєць біленьких на полиці! Вже й молоточки підняли високо… Та ба: тут темно, що хоч виколь око! І тільки мала розпочатись праця — по рогах стук Паць Куця, а Куць Паця.
Так вдарились, що аж з полиці впали, туди, де на столі краски стояли. І вилізли із горщиків — ой, нене! — Куць весь червоний, Паць увесь зелений!
Цього доволі, хоч би й для чортяки, тож Куць заплакав, Паць собі заплакав. Не знали, як їм утекти від згуби, бо у норі… там мишка гострить зуби! Не вирватися їм на двір із хати — хотіли хоч в куточок заховатись.
Та ба — нема лихим кутка в кімнаті: біжать сюди — тут на іконі Божа Мати. Біжать туди — книжки там на поличках про козацтво сміле, що то з нечистим жартувати не уміло!
Так бігав Куць управо, Паць уліво, аж заспівав десь на повітці півень. Засяло сонце, закінчилась нічка, чортяки зникли, наче дим із свічки!
Ви бачили, як на Великдень ранком несла святити писанки Оксанка? Всім людям радість, Богові прослава!
А Куць і Паць? Це вже не наша справа!
7. Юлія Хандожинська. “Великоднє диво” – казка для малят (читати та слухати)
Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти… Та якось переживали зиму, хвалити Бога… Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня.
Бабця Катерина кожен день чепурила хату та своє подвір’ячко. А Іринка бігала за нею, як курча, і все розпитувала.
– А чому це так? А навіщо?
– Ну як навіщо, – пояснювала бабця. – Великдень скоро.
– Великдень? А це хто такий ? Чужий хлопчик ? А що він до нас має прийти та з нами жити, що ти так гарно прибрала все?
Бабуся усміхнулася, погладивши Іринку по голівці.
– Це не хлопчик і не дівчинка, а велике свято, яке спускається до нас на золотій сонячній нитці та заходить до кожного у двір.
Мала так заслухалася, аж рота відкрила.
– Свято заходить? А це як?
– Ось сідай біля мене, і я тобі розповім.
І бабуся намагалася як можна простіше пояснити малій важливість цього свята.
– То давай вже зараз будемо стрічати Великдень, у нас є смаколики! Може погукати? – щиро запропонувала мала.
– Кого погукати ? Все приходить з часом, прийде неділя – тоді і підемо стрічати Великдень.
– Я відчиню йому двері, можна? – запитала дівчинка.
Разом підемо його зустрічати.
– Куди? – здивувалася Іринка.
Встанемо раненько і підемо, щоб краще було видно на вулицю, де дерева не затуляють обрій.
– На вулицю? Бабусю це, як у казці! – і мала затупотіла ніжками від радості, як маленький зайчик, уже з нетерпінням чекаючи неділі.
Ранок був особливий. У повітрі затрималась нічна прохолода. Легенький вітерець шмигав між гілочок дерев, пахло вербою.
– Іринко, прокидайся, – ніжним голосом мовила бабуся. – Підемо до сонечка стрічати Великдень.
– Ой, – сонно потягнулася мала, але швидко вискочила з-під теплої ковдри.
В її допитливих оченятах було таке велике бажання, що ніжки, здавалось, бігли поперед неї, а в руках, наче велика шишка, красувався кошик із Паскою і червоними крашанками. Сірувате з блідо-рожевим відтінком небо гусло над невеличким селом. Здавалось, що там далеко воно спить на холодній землі. Та через деякий час обрій почав покірно підіймати брову, і з правого куточка від лісу легенькими кроками, ніби по східцях, викотилося сонечко. Його яскраво-жовта серединка була схожа на жовточок, яку обвивало ніжне мереживо. За мить на мереживі з’явилися то червоні, то зелені, то сині круглі кульки (схожі на крашанки, як здавалося Іринці). Заплівшись у віночок, вони обійняли сонечко, і кругом нього радісно повели свій хоровод. Потім кульки почали виштовхувати одна одну, ніби жонглери, щоразу при цьому збільшуватися і ставати яскравішими.
Сонечко, сонечко, а йди до мене похрестуватися – радісно щебетала мала і пристрибуючи в кожній руці тримала яйце, по черзі піднімаючи їх до неба, немов перестукуючись з крашанками на вогняному обідку. Сонечко піднялося вже так високо, ніби стало навшпиньки над обрієм і скидало свої золоті нитки вітаючись з людьми. Близько години Іринка з бабусею спостерігали, як умивається сонечко. Це – справжнє великоднє диво, яке можна побачити раз на рік, – з’являється лише на Великдень… Диво, яке пустило паросток у маленькому серці…
8. Марія Солтис-Смирнова. Великодня казочка про Кролю
В одному лісі, зовсім не зеленому і темному, а з великими яскравими квітами замість трави, з чудернацькими деревами-парасольками з різнобарвними листочками жили кролики.
І була серед них маленька біленька Кроля – велика модниця. Шила собі платтячка сама. А на прохолодну погоду одягала гарне рожеве пальто.
У шафі біля виходу з нірки її чекав кошичок. Саме сюди вона складала ласощі, коли збиралась з друзями на пікнік.
Та якось трапилась з біленькою вухатою модницею пригода.
Як завжди у суботу вранці Кроля взяла кошичок і вийшла на вулицю. А там стільки галасу:
– У мій кошик більше не влазить!
– Мої яйця розкотились!
– Ой, лишенько, а мої й досі не пофарбовані!
Кроличка так і стояла на порозі домівки, нічого не розуміючи.
– А завтра Великдень! – мама взяла її за лапку і повела у комору.
Там в коробочці лежали розмальовані яйця.
– Це твоє перше свято. Візьми кілька, що найбільше тобі подобаються, і поклади до кошика. Їх ти віднесеш і подаруєш дітям.
Кроля виконала все, що просила мама.
І раптом зник ліс, інші кролики, мама, а маленька біленька кроличка сиділа біля величезної подушки і слухала, як спить Дівчинка – її нова подружка. Саме їй вона принесла до свята фарбовані яєчка.
9. Андрій М’ястківський. “Казочка про писанку”
Залишивши гніздечко, покотилось яєчко… Та котилось воно недалечко.
Квочка з курчатами на подвір’ї гуляла, діток своїх забавляла.
– Мамо, он яєчко по стежинці котиться, – сказало найменше курчатко. – Ану ж, яке воно на колір?
– Біле, як сніг, – сказала квочка.
– А сніг який? – спитав півник, бо курчаток взимку ще не було, і снігу вони не бачили.
– Такий білий, як оте яєчко, що котиться, – відповіла квочка. – Однак скоро Великдень. То давайте пофарбуємо яєчко, щоб воно було барвисте, як весна.
Закотили курчатка яєчко до своєї хати й ну його фарбувати. Припустив теплий дощик, потім стала веселочка в небі.
Курчатка у веселочки фарб позичали, на білому яєчку весну малювали. Малювали лапками та писали пір’ячком – і покотилася писанка зеленим подвір’ячком.
Курчатка її доганяли, на крилечках піднімали й дівчинці Наталочці, яка їх зеренцями годувала, водицею напувала, на свято Великдень подарували.
І зацвіли вишні, черешні. Став гарний, як писанка, садочок увесь.
І проказала Наталочка:
– Христос Воскрес!
10. Людмила Дорош. “Вербова гілка” (Великодня казка-оповідання).
Нелегку зиму пережила молоденька вербиця. Цілу зиму вітрюган намагався зламати її гілочки, дув щосили і пригинав до землі, але вона не здавалася, гнулася, жалібно змахувала руками-гілочками, та не ламалася.
І коли несміливе весняне сонце почало голубити землю, і в її скованому стовбурі почало прокидатися життя. Вербиця хотіла розплющити очі, та поки ще не могла – її бруньки не налилися соком, а міцно спали на гілочках. Та не надовго. Під теплими променями сонця сік розтав і побіг по стовбуру.
– Годі спати, дівиці-сестриці, весна вже! – бадьоро співав він, біжучи стовбуром та гілочками.
Ось так поступово бруньки почали наливатися соком, набрякати і ставали все більшими й більшими, аж поки не виросли стільки, що змогли відчинити віконечка і показали світу свої пухнасті біленькі голівки.
– Ой, які гарненькі котики! – замилувалася синичка. – Пухнасті й білі, немов сніг!
Але, на відміну від снігу, пухнасті котики могли нагрівати. Ось чому, коли мороз ще боровся за своє існування і намагався скувати землю і все живе, до вербиці зліталося мале птаство і вмощувалося поміж гілочками, тулячи до котиків свої змерзлі дзьобики, аби нагрітися.
Та й самі котики, дарма що маленькі й тендітні, дуже стійко витримували мороз завдяки своїй пухнастій одежині.
Але в природі все живе поступово змінюється. З кожним днем сили морозу меншали, а теплого сонечка – більшали. Сніг перетворився на струмочки і побіг долами-гаями, з вирію почали повертатися перші перелітні птахи, а галявини уквітчали весняні квіти.
За цей час і з вербою сталися зміни – котики почали міняти свою одежину і ставали все жовтішими й жовтішими, аж поки вербиця і зовсім скинула свій пухнастий наряд. Замість нього на світ визирнули малесенькі зелені листочки.
А одного дня прийшли люди і набрали цілий оберемок вербових гілочок.
– Ой, куди ж це ви? – захвилювалася синичка, яка вже встигла подружитися із вербою.
– До церкви, – гордо мовило вербове гілля, – через кілька днів настане Вербна неділя, яка без нас не може обійтися.
Як ви добре знаєте, цікавості у синички не бракує. Вона полетіла за людьми і почала за ними спостерігати. Через деякий час побачила, як безліч людей почало збиратися у церкві, а згодом залунали дзвони і кожен, хто виходив з церкви, мав при собі гілочку верби.
– Не я б’ю, верба б’є, за тиждень – Великдень! – промовляли люди і легенько хлестали один одного свяченою вербовою гілкою.
І ця радісна звістка піднімалася все вище й вище в небо, розносячи радість усім віруючим. Господарі почали прибирати в садках, а господині взялися завзято за писанки та паски, але про свячену вербу не забули – одні поклали її над дверима, інші – над іконою, вірячи в те, що вона обереже їх від злих сил та напасті.
11. Леонід Полтава. “Найкраща писанка” (Великодня казка-оповідання)
У сінях стояла велика миска із яєчками.
– Нас усіх з’їдять люди. – басом сказало найбільше яєчко.
– І це добре. – обізвалися інші.- люди матимуть із нас користь.
– Але я все-таки найкраще з-поміж вас, бо я – найбільше! – не вгавало велике яєчко.
Найменше яєчко лежало у мисці поруч із своїми братами і мовчки прислухалося до розмови.
– А тебе, найменше, – знову обізвалося басом найбільше яєчко, – тебе ніхто і їсти не захоче, бо ти таке маленьке!..
Маленьке яєчко дуже шкодувало, що не виросло більше. Але що воно мало робити?
Раптом всі замовкли. У сінях почулися кроки. «Візьмемо їх на писанки, адже вже Великдень наближається». – промовив жіночий голос. Господиня взяла миску і перенесла її в кімнату, де було багато світла. Найбільше яєчко відразу ж виставило свій бочок напоказ, дивіться, мовляв, яке я гарне!
Мати і донька почали малювати писанки. Незабаром майже всі яєчка стали писанками. Залишилося тільки найменше яєчко. В цей час прийшов батько із праці. Він похвалив писанки.
– А чому ніхто з вас не розмалював цього яєчка? – запитав батько.
– Бо воно дуже маленьке, якесь непоказне. Як хочеш – повечеряй ним зараз.
– Ні-ні, – відповів батько. – Я зроблю із нього писанку, і ми всіх їх посвятимо в церкві.
Найменше яєчко дуже зраділо, коли відчуло, що і його розмальовують!
«Дивіться, дивіться! – заговорили між собою писанки. – От вам і маленьке яєчко! Яке ж воно чудове!»
Коли у церкві посвятили писанки, до господарів підійшов один пан із міста. Він попрохав продати йому кілька писанок до музею. І він вибрав лише одне… найменшеньке, бо воно було найкраще розмальоване!
Прийшовши додому, господарі розговілися писанками, а найменше яєчко – чудова писанка – живе й тепер у музеї великого міста.
Люди оглядають ту прегарну працю і говорять:
– Яка ж чудова українська писанка!»
12. Оляна Рута. Великодня казка “Писанки треба шанувати”
Івасик із Гусеням зібралися писанки розписувати, адже ж ось-ось — Великдень. Наготували писачки, віск, фарби, яйця, всілякі писанкарські інструменти. А Карлсон усе ходив за ними слідком і думав: до чого ж це вони готуються, що вони збираються робити? А може, вони ладнаються приготувати великий, красивий, кольоровий торт, адже ж фарби нібито харчові?..
Так ходив-ходив Карлсон, чого тільки не передумав, а спитати соромився. Але ж хіба не можна найкращому в світі Карлсонові запитати про те, чого він не знає? І Карлсон наважився.
Спитав Івасика на вушко:
— Івасику! А що то таке? Що ви збираєтеся робити з тим усім?
— Ми писатимемо писанки.
— Пи-сан-ки?
— Великодні писанки — це наш дуже давній красивий звичай.
— Але ж… я не вмію писати писанок, я навіть писачка в руках не втримаю, хоч я — найкращий
у світі Карлсон. Та й кольори попереплутую — коли в яку фарбу кидати яйце, Ет, не вийде, мабуть, з мене писанкаря!.,
— Я тебе не впізнаю, Карлсоне! — озвалося Гусеня, — Такий хвацький та бравий хлопець — і на тобі! Тепер і старі, й малі писанки пишуть, І вмільці, й невмільці,
А Івасик додав:
— І вмільці ж теж колись були невмільцями, починали з того ж, із чого й ти, Карлсоне. На Великдень треба подарувати писанку другові, І щоб на тій писанці
було все тільки хороше, щоб було на ній те добро гй щастя, яке ти бажаєш тому, кому даруєш писанку. Отож, Карлсоне, сідай з нами й будеш учитися.
І скоро Карлсон уже вмів тримати писачка. Тоді — виводити мережива й візерунки. Тоді — правильно вкидати яєчко в фарбу. Тоді — акуратно витирати його. Тоді навчився знімати з писанок віск. 1 ось у Карлсона в руках — перша його писанка.
— Ну й красуня! — вигукнули Івасик із Гусеням, — Молодець, Карлсоне!
Карлсон розписав писанки для Івасика й для Гусеняти. Були вони гарні-прегарні, і Карлсонові закралася думка; «Не буду я дарувати цих писанок, вони ж такі гарні, такі гарнющі!»
Писанки пошепотілися між собою й вирішили втекти, щоб провчити Карлсона.
Засумував Карлсон і подався шукати втікачок. Ішов і казав:
— Писаночки! Мої любі писаночки! Поверніться до мене! Я ж вас для найкращих друзів своїх
розписав! Ось-ось Великдень, як же я вас їм подарую? Ви дуже гарні, але я не заберу вас до Швеції, бо щиро готував для Івасика й Гусеняти. То лиш одна думочка така до мене в голову залетіла, але її вже там нема! Я ж найкращий у світі Карлсон! Вибачте, що я вас хотів забрати собі, поверніться! І в кущах щось загомоніло:
— Справді, давай повернемося, бачиш, він добрий хлопець!
— Атож! Не будемо засмучувати його друзів, та й його самого. Ми ж — великодні,
Писанки викотилися з кущів прямо перед Карлсоном,
— Ой мої любі писанки! Як добре, що ви знову зі мною! Я знаю про вас багато, але тепер знаю ще одне, дуже важливе: писанки треба шанувати!
І Карлсон пригорнув до грудей обидві свої писанки.
13. Петро Волиняк. Великодня казка “Що одна писанка наробила”
У хаті ще було напівтемно, як мама вже розбудила Наталю.
— Уставай, Наталю, — каже мама, — бо вже час до церкви йти паски святити. Хіба ти забула, шо Великдень сьогодні?
Наталя зараз же і встала. Швиденько почала вмиватися. А вмивалася ке так, як завжди: помилася додою та милом, а потім ще й писанку взяла, умочила її у воду, а тоді личко нею потерла. Вона вже давно знала, що перший раз на Великдень треба писанкою чи крашанкою вмиватися. Хто писанкою на Великдень умивається, той завжди буде рожевенький і здоровий!
Ще й сонечко не сходило, як Наталя з мамою й татом пішли до церкви. Подорозі вони зустріли маленького хлопчика, шо йшов до церкви із своєю мамою.
— А покажи, мені, Наталю, свої писанки? — просив хлопчик.
Наталя сіла на травичці і розгорнула хустинку з писанками та крашанками. А вони були такі гарні, що весь світ звеселили: всі і все хотіло на них подивитися. Першими прилетіли дві пташечки. Сіли вони на вербову гілочку і защебетали:
— Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес! Ах, які хороші писанки в Наталі!
А з-за горбика сірий вухастий Зайчик виглянув.
Як відомо, усі зайчики великі боягузи: зайчик боявся Наталі, боявся хлопчика, боявся пташечок навіть… То він тільки голову вухату показав із-за горбка. Дуже боявся, щоб його довгих вух ніхто не побачив. Він їх хотів до землі притулити. Прихилив одне вушко, а друге не слухалося і стирчало над зайчиковою головою. Ніби підслухувало. про що Наталя з хлопчиком розмовляли.
Захотіло й Ясне Сонечко на ті писанки подивитися. Викотилось воно на небо та й собі позирає.
А люди йдуть, та й ідуть до церкви! А коли в церкві в усі дзвони Задзвонили, то Наталя із хлопчиком згадали, що й їм же треба до церкви поспішати, писанки святити.
Дуже вони квапились та одну писанку й забули взяти. Як побачили всі звірі і птахи, що писанка залишилась, то вони всі гуртом до неї! Першою прискочила Білочка Хвостата. Другим підбіг Зайчик Вухатий, а тоді й пташечка прилетіла. І всі раділи та тішились писа- ночкою. Навіть квіточки посміхалися весело, на писаночку дивлячись. А Сонечко і собі із-за біленької хмарки визирало і всім тепло Посилало та радісно посміхалося.
І все говорило:
— Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!
А дзвони з церкви відповідали:
— Воістину воскрес! Воістину воскрес! Воістину Воскрес!
Так гарна дівчинка Наталочка своею писанкою весь світ звеселила.
14. Юлія Хандожинська. “Великодня крашанка” (казка-гра для дітей)
Одного разу з кошика викотилося яйце.
Та не просте, а Великодня крашанка. Червоне та яскраве, воно котилося по лісу і застрягло серед кущів шипшини.
— Як же тепер я потраплю до Великоднього столу, що ж мені тепер робити? — жалібно заплакало яєчко.
І раптом кущ заговорив:
— Все, не відпущу тебе, тепер назавжди будеш моє і будеш прикрашати моє гілля, а то всі повз моїх колючок ходять, не люблять мене. А тепер, коли я матиму таку прикрасу, буду знаменитий і потрібний усім.
— Відпусти мене, кущику, інакше свято Пасхи не настане без мене, дітки не зможуть христуватися і влаштовувати змагання зранку.
— Ні, ти моє, — сказав кущ і міцно обійняв червоне яйце гілочками.
В цей час повз них пробігав маленький сіренький зайчик і почув, як яєчко плакало.
— Пані Шипшино, відпусти крашанку, будь ласка, дуе тебе прошу!
— Ні-ні, воно тепер — моя прикраса! Біжи, зайче, своєю дорогою…
— Люба крашанко, — сказав зайчик яєчку, — я тебе все одно врятую! Тільки друзів погукаю…
(Проводиться блок ігор з дітьми)
Щоб допомогти визволити великодню крашанку, зайчик збирає команду:
– 5 вовчиків,
– 5 котиків,
– 5 ведмедиків,
– 5 білочок,
– 5 кізочок;
(задіяні усі діти старшої групи дитячого садочка)
Друзі, щоб забрати яйце з полону куща шипшини, потрібно його вмовити відпустити яєчко додому.
– 5 вовчиків жалісно заукали: “у-у-у-у-у-у!!!”
– 5 котиків тремтливо занявкали: “няу-у-у-у-у-у!!!”
– 5 ведмедиків тихенько затупали ніжками;
– 5 білочок веселенько захлопали лапками;
– 5 кізочок смішно замекали…
… усі разом вони вмовиили Пані Шипшину відпустити крашанку!!!
Кущ відгукнувся на прохання звіряток і відпустив великодню крашанку, щоб усі звірятка радісно зустрічали Свято!
А знаєте, що сталося з тієї пори?
Великоднє яйце було добрим, і йому стало шкода колючого куща! З тієї пори на ньому ростуть червоні ягоди, форма яких трішки схожа на форму яйця… В народі ці ягоди називають шипшиною. Коли вони зрілі, вони так схожі на червону великодню крашанку!!!
