КартоплІ ми починали копати за тиждень до першого вересня.
— А куди тягнути? Ви в школу, я на роботу, а після обіду: скільки того дня.
Там, дивись, жидівські кучки зарядять і колупайся в тому болоті!
А так сухенько, тепленько — копай собі і в Бога здоров’я проси!
Приблизно таку мантру читала зранку нам з братом мама, сонним і недоволеним, коли будила на город.
Тато був іншої думки…
— О! Не встиг хтось один в селі за заступа взятись, як цю (маму) вже мука мучить, що не у неї першої буде врожай зібрано! Колись старі люди садили в майках, а копали в куфайках, а зараз все навпаки.
— Ти Сірожка не видумуй, а бери но косу і викоси мені хоч кілька метрів картоплиння, а ми з дітьми загрібатимемо!— тишком-нишком до тата, бо він в нас такий парєнь, що крикни на нього, ногу через раму і покрутив на роботу.
“Беріть і політь, знайте як з батьком говорити!”
Рік на рік не припадав, часом і пололи…
Земля на нашому городі важка, глеєва — гойдаєшся на тому заступі, аж держак тріщить.
Маленьке відерце, що колись було дійницею, на дрібну, або ще казали свинячу, плетена лозова корзина з двома ручками на насінку, а великий, з міцної проволоки, тривідровий кіш на велику картоплю.
Ми з мамою копаємо, брат вибирає і сортує. Коли процес починає набридати, я навмисне вивертаю землю мало не на голову брата, він у відповідь починає паляти в мене грудками твердої землі.
Мама не витримує, зривається на крик:
— Хіба це діти? Он Віта з Валею (сусідські дівчатка) з 6 ранку на городі, самі, без батьків копають! Хоч би розігнулись! А Катя вчора всю грядку вручну сполола — ніхто їм не косив ! Ото дивіться, як так будете працювати, ввечері, замість “Беверлі Хілз”, буде город, заступ, корзина!
Ми втихомирюємось і знову починаємо працювати. Я раз по раз оглядаюсь на викопані рядки, а брат міряє кроками скільки метрів ще залишилось, чим ще дужче бісимо маму.
Згодом, коли ми вже були студентами, мої батьки стали садити картоплю під кінний плуг і відорювати розпашкою. Цей процес мені більше подобався. Збиралась ціла герелиця сусідів та родичів, хто з відрами, а хто із сапками тризубками і за кілька годин вибирали всю картоплю, зсипали на купу в хлівці, вкривали брезентом, щоб не зеленіла. А вже потім ми, сидячи на низеньких стільчиках, перебирали. Це ж красота! Можна й магнітофона включити, щоб не скучно було — підспівувати для групи Ненсі, або анекдоти про Вовочку травити. Тут, в хлівчику, жидівські кучки тобі не страшні, нехай хоч злива! От тільки мамі, ще добрячий тиждень треба було відробляти це експрес викопування, по родичах гарбузових і численних сусідах.
Зараз, коли сама стала господинею, до картоплі я не маю майже жодного відношення, окрім збору урожаю.
Чоловік садить тракторною саджалкою, вгортає, прополює спеціальними їжаками, кропить від жуків, викошує картоплиння косаркою, згрібає граблями–сонечком, викопує картоплекопачем. Єдине, що ще не придумали — картоплезбирача, тому цю функцію виконуємо ми з дітьми.
Вони невдоволено хмурять брови і мружать носи, коли я зранку їх бужу до роботи.
—Я взагалі тої картоплі не люблю!— сердиться син,— чого я її маю збирати?
— Ну м’ясо ж любиш?— питаю.
— До чого тут м’ясо?
— А свині, що їдять?
Мовчки збирає далі. Коли набридає, починає кидати грудками землі на сестру.
— Мам, ну скажи йому щось!
Я не витримую, зриваюсь на крик:
— Дограєтесь, що до першого вересня конфіскую телефони! Ви мене знаєте!
Наступні кілька годин картопля збирається в тиші та спокої.
Тепер я розумію, що не важливо як ми вибирали картоплю: викопували заступом, виорювали кінною розпашкою, чи тракторним картоплекопачем. Адже з року в рік, ці останні серпневі дні були і залишаються схожими між собою.
Вони пахнуть димом від спаленого картоплиння, ваблять око яскравими барвами гарбузів, що цілими горами лежать обабіч виораних грядок, наповнюють тіло приємною втомою і тішать вухо шкварчанням дерунчиків з нового урожаю картоплі.
Авторка: Юлія Ілінська Драган
